Розділ п’ятнадцятий

Причин для страху більше не було. Усе тихо спало, крім малого Мускви. Він обережно зліз із дерева — і в темряві утрапив просто у миску зі згущеним молоком. Мимохіть облизнувся, і коли язичок торкнувся липкої субстанції, він раптом відчув незвідану насолоду. Ще чверть години він сидів і завзято облизувався. А потім як прозрів: він зрозумів, що смак цієї незрівнянної їжі має стосунок до металевої посудини біля дерева. Прикипівши до неї очима, він почав помалу, як досвідчений стратег, підступати до неї. Спочатку обійшов з одного боку, потім — з другого. Кожен м’яз його тіла напружився. Мусква був ладен будь-якої миті стрімко відскочити вбік, якби миска раптом ожила і плигнула на нього. Нарешті він умочив ніс у густу, з розкішним смаком рідину — і вже не відривався доти, поки на дні не залишилося ані найменшої краплини молока.

Згущене молоко відіграло, мабуть, вирішальну роль у справі виховання Мускви. Воно стало місточком, яким його малечий розум міг швидко рухатися від речей простих і доступних — до реалій складніших і менш зрозумілих. Мусква вже усвідомив, що та сама рука, яка так лагідно торкалася його спинки, поставила сюди й цю страву, таку смачну та принадну. І та сама рука давала йому м’ясо. М’яса він не їв, а миску вилизав так, що на дні, мов у дзеркалі, відбивалися сяючі зорі.

Та молоко не відбило у Мускви бажання вирватися на волю, щоправда, усі його подальші спроби були вже не настільки відчайдушні. З невеликого власного досвіду він знав, що коли просто рватися, натягуючи повідець, то це нічого не дасть, і цього разу заходився його гризти. Якби він гриз його в одному місці, то до ранку був би на волі, але щоразу, давши відпочинок стомленим щелепам, Мусква гриз в іншому місці, відтак усе починалося спочатку. До того ж, уже до півночі ясна йому розпухли, і він врешті-решт дав спокій непіддатливому ремінцеві.

Тоді Мусква притулився до дерева, готовий за найменшої загрози дременути на стовбур, і в цій позі застав його ранок. Ні на хвилину він не склепив очей. Страхів тепер поменшало, зате самотності було аж надто багато. Мусква скучив за Тором, йому було так тоскно, що він аж тихенько заскімлив — так тихо, що люди, до яких були лічені ярди, не почули б його, навіть якби не спали. З’явись тут зараз Піпунаскус — і Мусква навіть такому товаришеві зрадів би до нестями.

Уранці першим виліз із-під ковдр Метусин. Коли він розпалив багаття, прокинулися Брюс і Ленгдон. Одягнувшись, Ленгдон насамперед завітав до Мускви. Побачивши вилизану до блиску миску, він страшенно зрадів і гукнув інших, щоб і вони побачили, що сталося за ніч.

Мусква, який умостився у своєму сідалі на дереві, дозволив Ленгдонові погладити себе. Попестивши ведмежа, той дістав із кошика з волової шкіри банку згущеного молока і відкрив її, показуючи, як ллється у миску біла масна рідина. Спорожнивши банку, він підніс миску ведмежаті аж під ніс. Устояти перед такою спокусою було неможливо, і не минуло й п’яти хвилин, як Мусква вже їв з миски, яку Ленгдон тримав у руках! Коли ж наблизився Брюс, Мусква вишкірив зуби і сердито загарчав.

— Ведмеді приручаються навіть краще, ніж собаки, — сказав Брюс за сніданком. — Мине ще кілька днів, Джиммі, і він скрізь ходитиме за тобою, як цуцик.

— А мені цей малий халамидник уже починає подобатися, — озвався Ленгдон. — А що ти там казав про Джеймсона з ведмедями?

— Цей Джеймсон жив в окрузі Кутні, — почав Брюс. — Ти назвав би його невиправним відлюдьком. Він постійно жив у горах, спускався у долину тільки раз на рік, щоб запастися провіантом. А гризлі були у нього так, як у нас собаки. Багато років він тримав ведмедика — точнісінько таке саме бурмило, як оцей, за яким ми полюємо. Він упіймав його ще ведмежам. Коли я його побачив, цей ведмедик мав уже тисячу фунтів ваги і всюди ходив за Джеймсоном, як собака. Навіть на полювання ходив із ним, і вони спали одне коло одного біля вогнища. О, Джеймсон дуже любив ведмедів, за все життя він жодного не вбив.

Після короткої паузи Ленгдон сказав:

— А знаєш, Брюсе, я теж починаю любити ведмедів. Не знаю, в чому річ, але є в них щось таке привабливе. Більше не хочу на них полювати. Можливо, і не полюватиму, хай-но лише дістанемо цього згубника псів. Я чомусь переконаний, що це буде останній ведмідь, упольований мною. — Раптом він стиснув кулаки і сердито додав: — Подумати тільки: на весь Домініон немає жодного округу чи штату на південь від кордону, де хоча б на якийсь час забороняли полювати на ведмедів! Чи це не злочин, Брюсе?! Ми прирівняли ведмедів до шкідливих хробаків і дозволяємо винищувати їх у будь-яку пору року. У нас навіть можна підняти з барлогу ведмедицю з ведмежатами, і, сором зізнатись, я сам брав участь у такій «забаві». Та ми ж просто нелюди, Брюсе. Мені часом здається, що навіть просто взявши рушницю до рук, людина вже вчинила злочин. І я... і я продовжую вбивати звірів.

— Це в нас у крові, — засміявся Брюс, на якого ця сповідь не справила жодного враження. — А скажи-но мені, Джиммі, чи траплялися тобі люди, яким було б боляче чи огидно бачити чужу смерть? Чи хоч якась добропорядна матуся відмовиться подивитися, як вішають злочинця, коли з’явиться така нагода? Чи не злітаються вони, мов ті круки, щоб повитріщатися на людину, яку розчавило каменем чи переїхав поїзд? Знаєш, Джиммі, якби на світі не було законів, які ще так-сяк тримають нас у страху, ми, люди, нищили б одне одного просто так, для розваги! Їй-богу, нищили б. Жадоба до вбивства вже закладена в людській природі.

— Ага, і ми виливаємо її на диких звірів, — замислено промовив Ленгдон. — Скажи, про яку любов до ближнього можна говорити, якщо цілі покоління гинуть на війнах, га? Може, Брюсе, й твоя правда. Не можна ж просто так узяти і вбити сусіда, адже це буде незаконно. Можливо, Всевишній зумисне насилає на людство різні війни, щоб ми задовольнили свою хіть, звільнилися від неї, і тоді стали не такими кровожерами. Еге, а що там наш ведмідь?..

Поки вони балакали, Мусква, невдало поворухнувшись у своєму сідалі, випав із нього. Мотузка зачепилася за гілляку, і ведмежа повисло, не долетівши до землі. Ленгдон підбіг до нього, без остраху узяв його голіруч, перекинув через гілку й опустив на землю. Мусква не дряпався, не кусався і навіть не гарчав.

Брюс і Метусин на цілий день пішли з табору. Вони прочісували гірські схили на захід звідси, а Ленгдон залишився в таборі, чекаючи, коли загоїться коліно. Цей час він вирішив присвятити вихованню Мускви. Відкрив бляшанку з сиропом для млинців, і вже до полудня той тінню ходив за мисливцем і щосили натягував повідець, намагаючись добратися до миски, якою дражнив його Ленгдон. Подражнивши, він сідав навпочіпки, і Мусква, щоб дістати жадану посудину, ставав передніми лапами йому на коліна.

Коли маєш справу з малим ведмежам, таким, як Мусква та йому подібні, привчити їх до себе — річ проста. Дитинча барибала мало чим відрізняється від людського малюка: обидва люблять молоко, обидва ласі до солодкого, обидва горнуться до всіх, хто ставиться до них із ласкою. Малий ведмедик — чи не найсимпатичніший з усіх чотириногих малюків, манюній, кругленький, пухнастий — і настільки кумедний, що не любити його просто неможливо. Мало коли Ленгдон тішився так, як того дня, а надто тоді, коли Мусква уперто намагався лізти по його нозі, щоб дістати миску з сиропом. Бо, скуштувавши солодкої рідини, він взагалі втратив голову. Ані тоді, коли жив із матір’ю, ані тоді, коли зійшовся з Тором, він не їв такої смакоти.

Надвечір Ленгдон відв’язав Мускву від дерева, узяв повідець і повів його на прогулянку до струмка. Він прихопив із собою миску із сиропом і через кожних кілька ярдів зупинявся, пригощаючи малого ласуна. Поводивши його отак з півгодини, він врешті зовсім кинув повідець і повернув до стійбища. І Мусква пішов за ним! Ленгдон святкував перемогу. Він відчував небувале піднесення, мабуть, найбільше за весь час, який він жив тут просто неба.

Була уже пізня година, коли повернувся Метусин і неабияк здивувався, дізнавшися, що Брюса досі немає. Стемніло, вони розпалили багаття. Минула ще година. Коли закінчували вечерю, нарешті з’явився Брюс з ношею на плечах. Він скинув її коло дерева, за яким сховався Мусква, і сказав:

— Шкура — справжнісінький оксамит, ще буде й трохи м’яса для собак. Підстрелив із пістолета.

Сказавши це, він узявся до вечері. Перечекавши трохи, Мусква обережно підійшов до туші, що лежала, зігнута удвоє, за три-чотири фути від нього. Обнюхав її. І дивне хвилювання охопило його. Він тихесенько запхинькав, тицьнувся носом у м’яке хутро, з якого ще не вивітрилося живе тепло. І довго по тому сидів тихесенько.