Розділ п’ятнадцятий

Трохи помовчавши, Брюс відповів:

— Ми вже знаємо його володіння як свої п’ять пальців. Початок — біля першого перевалу, який ми перейшли, а кінець десь отут, у цій долині. Від краю до краю — миль двадцять п’ять. Він не піде у гори ні на захід звідси, ні на схід, і скільки ми за ним бігатимемо, стільки він кружлятиме у цих місцях, це вже як пити дати. От зараз він чеше на південь із того боку хребта. Отже, ми залишаємося тут і нікуди не йдемо. Через кілька днів ми пошлемо туди Метусина разом із собаками — якщо з тих собак ще хоч котрась уціліла, а самі зробимо так: один залишиться на гірському схилі, а другий спуститься в долину. І повільно просуватимемося з місця до місця. Ну, зрозумів, до чого я веду? Гризлі не покине своїх володінь, і Метусин ганятиме його по всіх усюдах, поки не вижене на нас. Метусин виступає відкрито, а ми діятимемо із засідки. Утікаючи від нього, ведмідь рано чи пізно наскочить на когось із нас, і вже тоді заговорять наші рушниці.

— Резонно, — погодився Ленгдон. — А з огляду на те, що я травмував коліно, кілька днів відпочинку нам таки не завадять.

Щойно він це сказав, як на галявині, де паслися коні, забрязкали ланцюги і почулося налякане форкання. Усі троє схопилися на ноги.

— Ютім! — прошепотів Метусин. Багряні відблиски вогню вигравали на його смаглявому обличчі.

— А й справді собаки, — погодився Брюс і неголосно свиснув.

У чагарях поблизу щось зашерехтіло, а ще за мить у світляному колі з’явилося двоє ерделів. Вони тихо виповзли із заростей і на черевах поповзли до мисливців. Щойно вони розпростерлися перед ними, як вигулькнуло ще двоє.

То була бліда тінь тієї зграї, що залишила стійбище сьогодні вранці. Боки позападали, цупка шерсть на загривках позбивалася в ковтуни. Ганебна поразка, така сама втеча — ерделі прекрасно розуміли всю ницість свого становища. Від войовничого запалу не залишилося й сліду, тепер вони більше були схожі на побитих дворняг.

А вже зовсім уночі пришкандибав і п’ятий. Він біг на трьох лапах — одна передня була перебита. На голові та шиї одного з тих, що прибігли раніше, засохла кров. Усі собаки винувато полягали на землі, немов очікуючи прочухана.

«Ми програли, — промовляв їхній вигляд, — нас переможено, і це все, що залишилося від зграї».

Брюс і Ленгдон мовчки дивилися на собак. Прислухалися, ще чогось дожидаючи. Та більше ніхто не повернувся. Вони перезирнулися.

— Викреслюємо ще двох, — підбив підсумки Ленгдон.

Брюс відійшов до купи ящиків та парусинових мішків, дістав собачі шворки. Угорі, на своєму дереві, сидів і тремтів усім тілом Мусква. За лічені ярди від нього знову опинилися ті білозубі, що гналися за Тором, а його, Мускву, примусили забитися у кам’яну ущелину. Людей він боявся вже менше. Вони не чинили йому жодної шкоди, тож він вже не гарчав і не тремтів щоразу, як поруч проходив хтось із них. А от собаки — це було щось жахливе. Вони не побоялися самого Тора. І мабуть, таки дали йому добрячого чосу, бо чого б він від них утікав?

Те дерево, до якого прив’язали Мускву, було невисоким молодим деревцем. Мусква саме лежав там, умостившись між гілками на висоті п’яти футів від землі, коли неподалік проходив Метусин, тримаючи на шворці пса. Побачивши Мускву, ердель різко смикнувся і, вирвавши повідець із рук індіанця, підстрибнув. Він трохи не дістав до ведмежати. Пес хотів уже скочити вдруге, коли це Ленгдон із несамовитим криком підскочив до нього, ухопив за нашийник і добряче відшмагав мотузкою. Провчивши собаку, він повів його геть.

Цей випадок здивував ведмежа ще більше, ніж усі попередні. Людина, можна сказати, вирвала його з лап чудовиська з червоною пащею та білими зубами. І то не лише вирвала, а ще й покарала того. Решту також поприв’язували шворками, і теж кудись повели.

Ленгдон повернувся, зупинився біля Мускви і заговорив до нього. Потім Мусква дозволив людській руці наблизитися на шість дюймів. Він не хапав її ні зубами, ні пазурами. А згодом усе його тіло здригнулося від незнайомого відчуття. Поки ведмежа повернуло голову убік, Ленгдон рішуче доторкнувся рукою до волохатої спинки. І дивна річ — Мусква не відчув жодного болю! Навіть мати не торкалася його так ніжно, як оця рука!

За наступних десять хвилин Ленгдон устиг погладити Мускву ще п’ять чи шість разів. До четвертого разу ведмежа погрозливо шкірилось, показуючи два ряди блискучих гостреньких зубів, а потім заспокоїлось і вже навіть не гарчало.

Ленгдон ненадовго залишив його, а коли підійшов знову, в руках у нього був шматок оленини, він тицьнув його ведмежаті під ніс. Мусква зачув знайомий запах м’яса, однак з рук не взяв. Ленгдон поклав його біля миски під деревом, а сам повернувся до Брюса, що сидів біля вогнища і курив.

— Не мине й двох днів, як він їстиме з рук, — пообіцяв йому Ленгдон.

Невдовзі в таборі запанувала цілковита тиша. Ленгдон, Брюс та індіанець загорнулися в ковдри і швидко поснули. Дотлівало багаття, і невдовзі лиш дим від самотнього поліна свідчив про те, що тут горів вогонь. У хащі ухала сова. Невиразний гомін долини та гір заполонив спокійну ніч. Пояскравішали зорі у небі. До Мускви долетів гуркіт брили, що покотилася зі схилу десь далеко в горах.