Розділ дев’ятий

А дикобраз, узявши в суперечці гору, неабияк утішився. Клубок з колючок розгорнувся, знову почулося кумедне кудкудакання, і він пішов прямісінько на Мускву. Той, інстинктивно відступивши на край доріжки, втратив рівновагу і покотився вниз. Поки він видирався назад, дикобраз уже віддалився на чотири-п’ять футів і йшов собі далі, втупившись очима в землю поперед себе.

Однак пригода на баранячій стежці ще не закінчилася. Щойно шпичкастий веселун живий-здоровий рушив далі, як із-за брили виткнувся борсук, приваблений гарячим, свіжим, принадним духом ласої здобичі — дикобраза. Цей гірський розбишака без честі та совісті був утричі більший, ніж Мусква. Пружні м’язи, міцний кістяк, гострі зуби та пазурі, білі смуги на морді та лобі. Борсук мав грубі куці ноги та пухнастий хвіст, а пазурі передніх лап були замалим не такі, як у ведмедя. Тор одразу загарчав, застерігаючи волоцюгу, і той, подалі від гріха, забрався геть.

А дикобраз ішов собі, не поспішаючи, шукаючи нових пасовищ, і на ходу то розмовляв із самим собою, то співав, геть забувши пригоду хвилину тому. Він і гадки не мав, що Тор урятував його від смерті, не менш неминучої, аніж якби він упав на глибину тисячі футів.

Близько милі Тор із Мусквою просувалися зміїстою баранячою стежкою, перш ніж вона вивела їх на самісінький гребінь хребта. Тепер вони були на висоті трьох чвертей милі над струмком. Гребінь під ними часом вужчав настільки, що обидві долини — і та, що ліворуч, і та, що праворуч, — лежали перед ними, немов на долоні.

Усе, що бачив під собою Мусква, здавалося йому сповитим у зеленаво-золотистий серпанок. Видолинки виглядали безоднями, ліс, що супроводжував струмок, був вузенькою чорною смугою, а невеличкі скупчення бальзамів та кедрів здаля скидалися на тернові зарості чи купки бізонових верб. А ще тут, нагорі, гуляли вітри, вони шмагали ведмежа з якимсь лютим завзяттям. Лапи Мускви вже не раз відчували незбагненний і не надто приємний холодний дотик снігу. У небі над ним двічі проплив величезний птах. Це був найбільший з усіх бачених ним птахів — орел. Пролітаючи удруге, він наблизився настільки, що Мусква навіть почув шерех крил, розгледів велику лихооку голову, кігті на розчепірених лапах...

Тор різко повернувся у бік орла і загарчав. Був би Мусква сам — полетів би геть, міцно стиснутий смертоносними кігтями. А тепер третє коло орел описував уже нижче, над схилом, прицілюючись до іншої здобичі. До Тора з Мусквою долинув її запах — і вони зупинилися.

Нижче від них на сотню ярдів лежав пологий схил з м’якого сланцю, де після ситного пасовища на нижніх луках ніжилось на сонечку стадо баранів, голів двадцять чи тридцять, здебільшого матки з ягнятами. Східніше, на латці снігу, лежало троє великих старих самців.

Орел віялами розпростав свої крила, по шість футів кожне, і німотно, немов пір’їнка на вітрі, кружляв над тваринами. Ані матки, ані круторогі патріархи ні бачили, ні відчували, що над ними ширяє хижак. Ягнята майже всі лежали біля матерів, і тільки троє непосидьків блукали сланцевим схилом та час од часу бешкетно підстрибували.

Орел уже накинув хижим оком на пустотливу малечу. Він різко розвернувся назустріч вітру і полинув геть. Відлетівши на відстань рушничного пострілу, описав дугу, ліг на вітер і шугонув назад. Він летів, не махаючи крильми, все швидше й швидше — і наче камінь, упав на ягнят... Птах прилетів тихесенько і так само відлетів, ніби й зовсім не птах, а просто величезна тінь, і тільки агонічне бекання, жалісне та коротке, супроводжувало його. А замість трьох ягнят на сланці залишилося двоє.

На схилі одразу зчинилася метушня. Матки схвильовано бекали і сновигали по горі. Троє баранів схопилися на ноги, поставали, як ті скелі, та, задерши важкі голови з бойовим опорядженням, оглядали долину внизу та вершини вгорі, шукаючи нових загроз.

Один баран побачив Тора, і з горла його вихопилося низьке скреготливе бекання, котре було чути за милю. Подавши сигнал небезпеки, він чкурнув схилом униз, а за мить уже ціла лавина копит із гуркотом мчала сланцевим скосом, збиваючи великі й малі каменюки, що котилися, прихоплюючи із собою інше каміняччя, і грюкіт від них все наростав.

Мускві це було вдивовижу, і він би ще довго стовбичив, зазираючи вниз, де відбувалися такі цікаві події, але Тор пішов далі. Згодом бараняча стежка спустилася в долину, оту саму долину, з верхніх околиць якої був змушений утікати Тор після пострілів Ленгдона. До лісу, де стали табором мисливці, звідси було миль шість а може й усі вісім. Вони йшли до нижніх приток Скіни.

Ще година дороги — і знову над ними були голі сланці й сірі скелі, а їхній шлях стелився зеленим схилом. Після скель, пронизливого вітру та страхітливого погляду орлиних очей тепла приємна долина, у яку вони спускалися дедалі нижче, здалася Мускві справжнім раєм.

Тор явно йшов із конкретним наміром. Це не скидалося ні на прогулянку, ні на вештання без мети. Він обходив кам’яні виступи та пагорби на схилах. Низенько нахиливши голову, тримав чітко на північ, і жоден компас не вказав би шлях до пониззя Скіни точніше, аніж його чутливий ніс. Тор прошкував, не помічаючи нічого іншого, і Мусква, який мужньо волочився за ним, уже й не сподівався, що ці мандри коли-небудь закінчаться. А хіба ж на всьому світі знайдеться щось краще для величезного гризлі та маленького рудомордого ведмежати, ніж ці прекрасні, осяяні сонцем горби, які (принаймні Мускві так здавалося) Тор так поквапливо збирався покинути!