Розділ «III. Язикате лихо»

— Не гнівайтесь, будь ласка. Я теж люблю молоти язиком...

Засміялася, скочила на велосипед. Едек дивився, як вона нерівно їде лісовою дорогою. Оглянулася і, сміючись, помахала рукою.

«На безриб’ї...» — подумав Едек і одразу ж відігнав зневажливо цю думку. Не до залицянь йому.

— Едек, іди обідати...— гукав з порога Метек.— Віка тут була, а зі мною навіть не привіталася, як завжди,— вітрогонка.

— Ти вже скінчив?

— Уже. Битих шість годин над книжкою — цього досить. Ще ввечері — три. Моя денна норма... Іди швидше, вже минула перша година, варто було б збігати на озеро. Тиха вода, тепло, може, щука жируватиме.

Лісничого ще не було. Тепер він повертався додому пізно. Лісництво велике, завершувались осінні профілактичні роботи, щоб не допустити шкідників, почалася підготовка до зимових вирубок. За новим розпорядженням, з лісу мали вивезти більше дров, ніж раніше. Отже, треба було скористатися з того, що погода стояла гарна понад усі сподівання. В кількох місцях працювали бригади лісорубів, три трактори гуркотіли з ранку до ночі, насилу тягнучи за собою до краю навантажені причепи. Біля шосе, що вело з Туросля до Ніша, росли високі стоси деревини. Звідси їх уже можна буде забрати, хоча й випадуть глибокі сніги чи розіллється вода.

Едек почував себе певніше, коли не було пана Гасинця. Лісничий викликав у нього повагу, але бентежив якоюсь суворістю, гострим, допитливим поглядом, несподіваними запитаннями, які завжди захоплювали хлопця зненацька. Вдячний за притулок, який дали йому в тяжкий час, юнак не хотів брехати, відповідаючи на ті запитання, але й правда була не дуже приємна, тож волів мовчати і про неї. Бурмотів щось, ніби ковтаючи слова, і тоді сірі очі лісничого пильно дивилися на нього, а коло губів позначалася ніби тінь поблажливої усмішки.

В той же час лісничий був дуже прихильний до нього, згадував навіть про свою вдячність за давню опіку над сином. І Едек знову почував себе ніяково. Добра опіка, якщо там діяли тільки його кулаки природженого забіяки. Він сказав про це лісничому. Той щиро засміявся і відповів, що й без таких аргументів часом не обійтись.

— Ти полював коли-небудь?— заговорив Метек, ковтаючи чималий кусок баранини.

— Не траплялося. Хто б мені дав дозвіл на зброю? Але стріляти вмію. А ти полюєш?

— Теж ні. Мене якось не тягне. Зате батько — завзятий мисливець. Ось зажди, скінчаться найневідкладніші роботи, і кухня у нас буде зовсім інша — перейдемо на дичину, Мати чудово готує її. Смакота...

Едекова рука з виделкою зупинилася в повітрі. Його ошелешили слова товариша. Як же так? Учора лісничий казав, що коли погода продержиться, земля на лісових дорогах не розм’якне і можна буде вивозити деревину, то з самими дровами роботи буде ще на три тижні. Тоді часу на полювання, мабуть, не вибереш. Отже, Метек вважає, що він, Едек, так довго тут сидітиме?

— Що ти балакаєш, мого сліду вже тут не буде.

— Куди і чого тобі повертатись? До спекуляції квитками?

Едек похнюпив голову. Це правда. Власне, поки не з’ясується, що там з Красавчиком, про повернення годі й думати.

Не відповівши, він поволі їв, і йому вже не смакувала навіть чудова баранина. Перед очима поставала темна вулиця, тіло Красавчика на ній і сповнений жаху крик дівчини...

І Метек мовчав, тільки, схилившись над тарілкою, іноді зиркав на товариша, обличчя якого зблідло і раптом гірко скривилося. Він не знав до пуття, що накоїв Едек в Ольштині — із скупих пояснень важко було все зрозуміти,— одначе догадувався, що діло, напевне, серйозне. Саме життя Залєського наштовхувало на такі припущення. Метек вірив, що то не було якесь свідоме злочинство, хоча й пам’ятав, що вже в шкільні роки Едек мав славу бешкетника.

Важке мовчання, що запало в кімнаті, переривав тільки пронизливий голос лісничихи, яка на кухні чогось там гримала на свого гладкого улюбленого кота.

Метек швидко випив сливовий компот. І, вже встаючи з-за столу, кинув ніби мимохідь: