Розділ «XXI. Дальші новини»

Дзядонь трохи провів їх. Едек ішов похмурий. Звістка про те, що Віка повертається, не обрадувала його. Взагалі, к чорту з цими бабами. Завжди з ними якась морока.

— Ага, мало не забув,— озвався старший лісничий.— Скажіть панові Гасинцю, що сьогодні надійшло призначення Буткевича в Піски. Може хоч зараз приступати до роботи. Марцінська вже перебралася в квартиру, яку звільнила Вежбикова.

— А ми якраз їдемо від Павла. Ото б він зрадів. Ну нічого, завтра, може, він сам тут буде. Його батьки повернулися.

Тепер здивувався старший лісничий. Засміявся:

— Якщо я далі вас проводжатиму, то ми ще сто новин знайдемо... Бувайте, хлопці.

Едек і Метек пішли, а він лишився, замислено стоячи на дорозі.

— Едек.

Мовчання.

— Едек, ти що, оглух?

— Одчепись.

Вони йшли ще по висипаній дорозі, і під ногами хрустіла жужелиця. Метек узяв товариша під руку.

— Останнім часом ти інакше до мене ставишся,— сказав тихо.— А ти ж знаєш, що я тобі зичу добра.

— Чого це ти раптом розчулився?

— Бо мені тебе жаль. Ти сам не знаєш, чого хочеш... Кидаєшся на всі боки, хапаєшся то за одне, то за друге, борешся сам із собою. Ось і тепер, бурчиш, лаєш мене, що тобі, як ти кажеш, у душу лізу. А справа ж зовсім не в цьому. Пам’ятаєш, як ти мене тоді захистив на ковзанці?

Едек зупинився. Глянув на Метека, обличчя якого скидалося в темряві на суцільну білу пляму. Сказав повагом:

— Облиш ці спогади. Нащо вони тобі?

— Ні, це треба, дозволь мені сказати. Ходімо... Банда хуліганів — їх тоді багато лазило на озеро, часто й без ковзанів, іноді й напідпитку — напала на якусь дівчинку. Сходили її, ревучи, як осли, почали цілувати. Людей було мало, та й ті, що опинилися близько, побачивши "бешкет, мерщій від’їжджали... І тоді я кинувся на допомогу...

— Нічого б їй не сталося. Ті шмаркачі взяли собі таку моду — цілувати дівчат, та й усе...

— Досить і того. Їй було не більше як п’ятнадцять років... Ти знаєш, який слабак я був. Тільки вскочив поміж них — одразу й дістав добряче. А потім мене поставили на ноги, взяли під руки і потягнули далеко вбік. Я вирвався, кинувся тікати, знову махав кулаками. Комусь там випадково, мабуть, добре попало. Потовкли мене страшенно, озвіріли, били безтямно. Думаю, що здуру могли прибити до смерті. Я й так пролежав кілька днів... І тоді зненацька появився ти, не знаю, звідки у тебе взялося стільки сили. Розігнав їх, один, пам’ятаю, лежав на льоду, стогнав. Дівчинки тієї давно вже не було, втекла від страху. І більше я ніколи не бачив її...

— Балакай далі,— глузливо мовив Едек.