Розділ «XIX. Міхал»

— Я ж міг би порадити, допомогти... І старший лісничий хотів би, щоб він був. А директор тепер м’якенький, мов оксамит, після тих підозрінь щодо мене, пам’ятаєте? На днях буде рішення. Павлові це теж було б до речі. Хлопець закохався до нестями. Раніше на кожному вечорі десь, чотирьох з ума зводив, такий баламут був, а тепер тільки на неї й дивиться. Хай би женився вже, обзавелися б господарством, може, йому жилося б краще, ніж Марисі з Яницьким,— розбалакався лісничий.

— Ну, а Міхал? Що тоді з ним?

— Говорив я й про нього. Покинув би свою нору в Піші, оселився б у нас.. Був би як у своїй сім’ї... Далеко від Пісок і Піша. Зрештою, та Вежбикова має звільнити квартиру, хоче перебратися до брата. З Марцінською справа з’ясується тільки після суду. Морока з усім цим, завтра знову треба їхати в прокуратуру на допит. Мабуть, і вас викличуть. Там, кажуть, багато що виплило...

— То це ще довго триватиме. А ти ж, тату, казав, що Міхал уже розпитував когось про виїзд, як це робиться, що треба оформляти...

— Чув таке, але нічого певного не знаю.

— Дурень він, Міхал, якщо хоче виїжджати.

— Облиш, людино добра, нещасний, а не дурень! Я пам’ятаю, як виїздили його мати й сестра. Він був ще малий, не міг нічого сказати. До лісу втік, цілий тиждень голодний блукав, поки вони виїхали без нього. Коли його піймала міліція, він плакав, що хоче тут лишитися, що так йому батько велів — бути тільки в Польщі. І лишився. Багато треба пережити, щоб потім, після такого вибору, завагатися. Постарайтесь якось розворушити його, поговоріть із ним, розважте, чи що. Треба, щоб тут він почував себе якнайкраще.

— Чого він сьогодні не прийшов?

— Не знаю, роботи у нього тепер не дуже багато. В Пісках мало шкілок, а найбільша морока саме з ними. Певно, в кіно подався.

— Ні, тату, не в цьому річ. Озеро з того боку дуже розлилося, залило не тільки луки, а й гаї. Велосипедом до нас не дістатись, а пішки, бідкався він учора, далеко йти.

— Можливо, — згодився лісничий і вимовно глянув на якісь квитанційні книжки, розкладені на письмовому столі.

— Ми вже не потрібні,— засміявся Метек.— Ходімо, Едек, до мене, ще ж рано. О, хтось приїхав, може, Міхал?

Чути було, як хтось під’їхав до хати на велосипеді, поставив його біля стіни. Застугоніли кроки. На порозі став геть забрьоханий чоловік — один з лісових робітників, що жили в управлінні округу.

— Пане лісничий, я від пана Дзядоня, він велів передати, що дзвонили з Піша. Той малий Клос... його привезли в лікарню, поранений невідомо ким, знайшли люди з села, що за озером, коли їхали підводами з Піша.

— Що ти кажеш, чоловіче? Міхала поранено? Стріляли в нього? Хто? — Пан Гасинець підскочив до посланця, сіпав його за плече.

— Та я ж нічого не знаю,— боронився той.— Старший лісничий тільки це велів передати. І ще казав, щоб ви до нього заїхали.

— Зараз?

— А цього вже я не знаю. До побачення.

— Слухайте, ви приїхали велосипедом? — зупинив його Метек.

— Велосипед вів у руках, хіба проїдеш по такій грязюці...