Розділ «XIX. Міхал»

Над галявиною, там, де небо було ясніше, появилися раптом, раз у раз кворкаючи, два птахи. І майже водночас почувся тонкий, пронизливий свист:

— Цсі, цсі, цсі-і-і!

Над самими деревами линуло то тонке цвірінькання, то грубе, гортанне хоркання. Тепер уже більше тіней промайнуло над галявиною. І ще пара. А там іще один птах голосно співав свою пісню кохання.

Була якась незвичайна чарівність у цій весільній метушні над верхівками дерев. Морок поволі густішав, на бурому тлі неба око ледве-ледве розрізняло контури птахів. Рідше й рідше було чути тріпотіння крил, свист і кворкання. Наставала ніч, і пташині голоси стихали. Десь у верхів’ях дерев зашамотіло, заворушилося, стихло. І знову — тиша.

— Ти бачив зблизька вальдшнепа? — запитав Метек, коли, зачаровані тією вечірньою піснею іржаво-брунатних птахів, вони поверталися додому.

— Ні-і.

— При нагоді покажу тобі. Їх тут багато. Не бояться. За довгі роки ще ніхто не підстрелив жодного під час весільного льоту... Ті, що летіли по двоє,— то пари, самець завжди летить перший, і в нього цілить мисливець... Ранком вони теж летять, але недовго... Зажди, ще побачиш, як токують тетерюки і глухарі. Ото краса.

Лісничий зупинився на порозі свого кабінету, кивнув хлопцям:

— Зайдіть на хвилинку. Міхала зараз немає, і я хотів би поговорити з вами про нього.

Едек здивовано глянув на товариша. Метек схвально покивав головою. Певно, він щось знав.

Залєський давно вже звернув увагу на незвичайну виразність обличчя пана Гасниця. Загальний вираз того обличчя завжди лишався суворий, але, може, саме тому так добре видно було, як міняється вираз його очей. У сірих зіницях відбивалися біль і журба, смуток і радість. Зараз вони були сповнені якогось глибокого людяного занепокоєння і зворушення.

— Ви помітили, що хлопець ходить зажурений, похмурий, а раніше він же рота не стуляв. Тепер мовчить, тиняється по кутках, наче який відлюдько. І змарнів, схуд останнім часом. Я думаю, що він недоїдає, і ще й тому велів йому приходити сюди з Пісок на ніч, бо це, мовляв, значно ближче, ніж до його кутка в Піші. А головне — я хотів, щоб він був з вами, відпочив між друзями.

— Може, він хворий?

— Облиш, людино добра, теж філософ знайшовся... У нього свій клопіт, і тепер, я вже знаю,— немалий.

— Справді,— втрутився Едек,— він і мене уникав, щось у нього не так.

— Отож-бо. Я потроху вже докопався до причини. Позавчора взяв його в обхід, побалакали принагідно, серце йому трохи розкрилося, сказав дещо, хоча, звісно, і не все... Треба якнайскоріше забрати його з того лісництва. Там він пропаде.

— В Пісках? А що там таке?

— Що? Людські язики, хай їм чорт! Ті прокляті баби, Марцінська і Вежбикова, розпустили чутки, що то Міхал у всьому винен, що цей німець — ви розумієте: німець! — напосівся на їхніх чоловіків, бо вони поляки, а йому подобалось те лісництво.

— Сто чортів, а яке це має відношення? — схопився Едек.— Так можуть сказати, що я китаєць...

— Облиш, людино добра, з тим китайцем. Людям аби тільки щось попало на язик. Пустили плітку далі, почали жаліти Вежбикову, яка то нещасна вона — чоловік загинув не знати за що, сама мучиться з господарством, а у неї ж двоє малих дітей... Браконьєрство, чинбарня, підпал, то все, бачите, ніщо, дурниці... Так само співчувають і Марцінській. Тепер з’ясувалося, що її чоловік не одному продавав незаконно ліс, особливо будівельний. Декому жаль, що це урвалось, от і мстять.