Розділ «Серсея»

— Якийсь суд може і знадобитися, — мовила королева, — хоча б на те, щоб спростувати наклепи та брехню і показати світові невинність нашої любої Маргерії. В котрій ми, певно ж, не сумніваємося.

— Авжеж так, — відповів Добромир, — але цей верховний септон може схотіти судити королеву самотуж, як колись Віра судила людей за старих часів.

«Сподіваюся, що схоче» — подумала Серсея. Такий суд не стане шукати прихильності зрадницьких королев, що розсувають ноги перед співцями і поганять святі звичаї та відправи Діви, аби лише приховати свій сором.

— Певно, ми всі погодимося, що найголовніше зараз — з’ясувати правду, — мовила королева. — Тепер, шановне панство, прошу вибачити. Мені треба до короля. Не можна кидати його милість на самоті у такі часи.

Коли вона ввійшла до сина, Томен саме ловив на вудку своїх кошенят. Доркас зробила йому мишу з клаптиків хутра і прив’язала її довгою шворкою до кінця старої рибальської вудки. Кошенята ганялися за мишею, не знаючи втоми, а хлопчик ніщо так не любив, як смикати здобич угору і дивитися, як малі звірята підстрибують слідом. Юний король здався здивованим, коли Серсея пригорнула його в обійми і поцілувала у чоло.

— Що трапилося, матінко? Чому ви плачете?

«Бо ти тепер у безпеці, — хотіла вона сказати йому. — Бо віднині тобі ніщо не загрожує.»

— Помиляєшся, дитино. Леви не плачуть. — Про Маргерію та її сестер буде час розповісти пізніше. — Є кілька паперів, які ти маєш підписати.

Заради спокою короля Серсея не вписала у накази про затримання імена злочинців. Томен підписав порожні грамоти і весело втиснув печатку в теплий віск, як робив завжди. А потім королева відіслала його гуляти з Джоселин Звихт.

Пан Озфрид Кіптюг прибув, коли чорнило вже почало висихати. Серсея вписала імена власноруч: пан Таллад Високий, Джалабар Ксого, Гаміш Арфіст, Гуго Стрімчак, Марк Мулендор, Баярд Навхрест, Ламберт Червонокрут, Горас Рожвин, Гобер Рожвин і один хам, що вродився Гаком, але кликав себе Блакитним Бардом.

— Овва! Скільки ж їх тут.

Пан Озфрид посовав пергамени, сторожко споглядаючи слова, щоб не втекли столом, наче таргани. Жоден із Кіптюгів не розбирав по-писаному.

— Десятеро. Ви маєте шість тисяч золотокирейників. Достатньо, щоб схопити десятьох, треба гадати. Дехто розумний міг уже втекти, якщо вчасно нашорошив вуха. Коли так — то й нехай. Їхня відсутність зробить їх ще винуватішими в очах престолу. Пан Таллад трохи тупуватий і може спробувати опиратися. Дивіться мені, щоб він дожив до сповіді. Іншим шкоди не чинити. Кількоро можуть виявитися невинними.

Близнюків Рожвинів неодмінно треба визнати облудно звинуваченими. Це покаже чесність та безпристрасність суду.

— Схопимо усіх, ваша милосте, ще й сонце не сяде, — запевнив пан Озфрид, а тоді завагався. — Там коло дверей Баелорового септу юрба зібралася.

— Яка ще юрба? — Неочікувані події завжди нашорошували Серсею. Вона пам’ятала, що князь Бурун сказав про веремію. «Я не передбачила, що про це подумає простолюддя. Адже Маргерія — їхнє улюблене звірятко.» — Скільки їх там?

— З сотню буде. Горлають, щоб верховний септон звільнив малу королеву. Коли ваша ласка, можемо розігнати.

— Не треба. Хай кричать, хоч позахрипають. Горобцеві воно байдуже. Він слухає лише богів.

Кумедно було чути, що його пресвятість мусить потерпати від сердитої юрби просто в себе на порозі — зважаючи, що саме така юрба піднесла його до кришталевого вінця. «Якого він негайно продав.»

— Свята Віра нині має власних лицарів, от хай вони і захищають септ. До речі, зачиніть брами міста. Ніхто не має входити до Король-Берега і залишати його без мого дозволу, доки все не вгамується.