Розділ «Серсея»

Озней Кіптюг розплющив очі. Коли він побачив перед собою королеву, то пробіг язиком по набряклих губах і мовив:

— Стіна. Ви обіцяли мені Стіну.

— Він божевільний, — мовила Серсея. — Вашими тортурами ви позбавили його розуму!

— Пане Ознею, — вимовив верховний септон твердим і чистим голосом, — чи спізнали ви королеву тілесно?

— Авжеж. — Озней крутнувся у кайданах, залізо стиха брязнуло. — Оцю, що стоїть переді мною. Саме її я гойдав, саме вона надіслала мене вкоротити віку старому верховному септонові. Він і варти при собі ніколи не тримав. Я просто ввійшов, коли святий отець спав, і придушив небораку подушкою.

Серсея крутнулася на місці й ринула тікати. Верховний септон спробував її впіймати, але він був старий горобець, а вона — левиця Скелі. Королева відштовхнула його вбік і вискочила у двері, захряснувши їх за собою. «Кіптюги, потрібні Кіптюги… Я пришлю сюди Озфрида з золотавими, Озмунда з Королегвардією… Озней все заперечить, коли його звільнять, а я позбавлюся цього верховного септона так само, як попереднього.»

Чотири старі септи загородили їй шлях, вчепилися зморшкуватими старечими руками. Вона збила одну на підлогу, іншу дряпнула нігтями в обличчя і дісталася сходів. На півдорозі нагору вона згадала про Таену Добромир і запнулася, засапана. «Борони мене, Седмице! — майнула в голові молитва. — Але ж Таена все знає! Якщо її теж схопили і били батогами…»

Вона добігла до септу, але не далі. Там на неї чекали ще жінки — септи, сестри-мовчальниці, молодші й міцніші за чотирьох старих унизу.

— Я королева! — загорлала вона, сахаючись від них. — Я вам голови постинаю, усім до одної! Пустіть мене негайно!

Але натомість вони потяглися до неї руками. Серсея кинулася до вівтаря Матері, але там її схопили два десятки жінок і потягли вгору сходами, не зважаючи на опір та хвицяння. У келії три сестри-мовчальниці тримали її, поки септа на ім’я Сколера роздягала голяка, здерши навіть спіднє. Інша септа кинула їй сорочку грубого полотна.

— Ви не смієте! — верещала на них королева. — Я з Ланістерів, негайно пустіть мене, мій брат вас повбиває, Хайме розітне вас від горлянки до піхви, ану пустіть, хутко! Я королева!

— Королеві належить молитися, — мовила септа Сколера, перш ніж залишити її у холодній темній келії.

Але Серсея була не слабкодуха Маргерія Тирел, щоб отак сумирно нап’ясти сорочечку і покірно сидіти у полоні. «Я навчу їх, що таке тримати левицю в клітці» — подумала вона, а тоді роздерла сорочку на сотню шматків, розчерепила дзбан з водою об стіну, і так само вчинила з нічним горщиком. Коли ніхто не з’явився, вона заходилася гамселити по дверях кулаками. Її супровід лишився унизу, на майдані — десятеро ланістерівських стражників та пан Борос Блаунт. «Щойно вони почують, як прийдуть і звільнять мене. І тоді ми потягнемо клятого горобця до Червоного Дитинця на налигачі у кайданах.»

Вона верещала, хвицяла ногами, горлала у двері та вікно, доки не захрипла. Ніхто не крикнув у відповідь, ніхто не прийшов на порятунок. В келії почало сутеніти, дихнуло холодом. Серсея затремтіла. «Вони кинуть мене отак, навіть без вогню?! Я — їхня королева!» Вона вже почала шкодувати, що розірвала сорочку. На солом’янику в кутку лежала ковдра — потерта, ріденької брунатної вовни, грубо сплетена, колюча. Та нічого іншого однак не було. Виснажена Серсея скрутилася під нею, щоб хоч не тремтіти, і невдовзі забулася сном.

Наступне, що вона відчула — важку руку, яка трусила її, щоб розбудити. В келії стояла глуха пітьма; над Серсеєю схилилася дебела потворна жінка зі свічкою в руці.

— Хто ти така? — завимагала королева. — Ти прийшла мене звільнити?

— Я септа Унела. Я прийшла вислухати вашу сповідь про вбивства та перелюбства.

Серсея відкинула геть її руку.

— Тобі зітнуть голову! Не смій торкатися мене, потворо! Забирайся геть!

Жінка підвелася.