Розділ «Брієнна»

— Я вбила Роржа. Він узяв шолома з могили Клегана, а ти вкрав його вже з трупа.

— Не чув, щоб він заперечував.

Торос обурено засичав.

— Невже правда?! Шолом мерця? Ми вже впали так низько?

Здоровань подивився на нього, насупившись.

— Чого тобі? Добре залізо.

— Немає нічого доброго ані в тому шоломі, ані в його колишніх господарях, — мовив жрець. — Сандора Клегана ще за життя роздирали пекельні муки, а Рорж був звір у людській подобі.

— Я не вони.

— То навіщо тицяєш світові ту саму личину? Свавільну, вишкірену, спотворену… невже ти мрієш таким стати, Лиме?

— Коли цю личину бачать вороги, то лякаються.

— Я теж лякаюся, коли її бачу.

— То заплющ очі! — відповів мугиряка у жовтому сіряку і сердито відмахнувся. — Ведіть хвойду.

Брієнна не опиралася; їх було четверо, вона — слабка та поранена, зовсім гола під вовняною сорочкою. Їй довелося схилити голову, щоб не вдаритися об стелю звивистого проходу. Шлях попереду круто піднімався і двічі повертав, перш ніж привести до більшої печери, повної розбійників.

Тут посередині підлоги була викопана яма для вогню, і повітря аж синіло від диму. Люди купчилися біля полум’я, відігріваючись після холоду печер. Дехто стояв уздовж стін або сидів, схрестивши ноги, на солом’яниках. Були тут і жінки, і навіть кілька дітей, що ховалися за материними спідницями. Брієнна упізнала одне обличчя — Довготелесої Джейни Гедль.

Упоперек печери, у скельній заглибині, стояв стіл на кобильницях, а за ним сиділа жінка вся в сірому, вкрита кобеняком з каптуром. У руках вона тримала корону — спижевий вінець, оточений колом залізних мечів — роздивлялася її, пестила пальцями маленькі клинки, наче пробуючи їхню гостроту. Очі жінки блимали глибоко під каптуром.

Сірий був кольором сестер-мовчальниць, служниць Морока. Брієнні спиною побігли дрижаки. «Серце-Камінь.»

— Мосьпані, — сказав здоровань. — Ми її привели.

— Еге ж, — додав одноокий. — Крулерізову хвойду.

Брієнна болісно зіщулилася.

— Навіщо ви мене так кличете?