Розділ «Брієнна»

— Самі знаєте: хлопчики хвалькуваті, люблять прибрехати.

— Він зброєносець Біса. Він бився у битвах — сам зізнався. Навіть людей убивав, якщо не бреше.

— Він маленький хлопчик, — повторила Брієнна. — Майте милосердя.

— Панно, — відповів їй Торос, — не маю сумніву: добрість, милосердя, прощення і любов до людей досі стрічаються десь у цьому Семицарстві. Але не шукайте їх тут. Це печера, не храм. Коли люди мусять жити, наче щури в підземній пітьмі, в них скоро закінчується не лише молоко і мед, а й рештки жалю до інших людей.

— Як щодо правосуду? Його в печерах теж не знайти?

— Правосуду, — ледь помітно посміхнувся Торос. — Пригадую. Він мені смакував. Правосуд ми чинили, коли ходили за Беріком. Чи так собі казали. Ми тоді були слугами короля, лицарями, славними звитяжцями… та не лише ніч темна і повна жахіть, панно. Те, що війна зробила з нас — теж. Зазирніть усередину кожному, і побачите там чудовисько.

— То ви кажете, що ви — чудовиська?

— Я кажу, що ми люди. Не лише ви маєте глибокі рани, панно Брієнно. Дехто з моїх братів були хороші, чесні люди, коли все почалося. Інші, скажімо так… не славилися чеснотами. Втім, як то кажуть, не важить, як людина починає справу — важить, як вона її закінчує. Це стосується однаково і чоловіків, і жінок. — Жрець підвівся на ноги. — На жаль, наша розмова добігла кінця. Я чую, як повертаються мої браття. Наша пані послала по вас.

Брієнна почула кроки і побачила миготіння смолоскипів у проході.

— Ви казали, вона поїхала до Ярмаркового.

— Так і було. Але повернулася, поки ми спали. Бо сама ніколи не спить.

«Я не боятимуся» — сказала вона собі, але трохи запізно. І пообіцяла натомість: «Не дам їм побачити мій переляк».

З’явилося четверо чоловіків — суворих, змарнілих обличчями, вбраних у кольчуги, луску та виварену шкіру. Одного з них — одноокого з власного сну — вона упізнала.

Найбільший здоровань з чотирьох мав на собі заплямованого, побитого злигоднями жовтого сіряка.

— Смачно попоїла? — запитав він. — Гаразд. Остання трапеза має бути смачною.

Він мав брунатне волосся, бороду, могутні руки та рамена, зламаного та криво зрощеного носа. «Я його знаю» — подумала Брієнна і ствердно мовила:

— То ти Хорт.

Вояк вишкірився; зуби він мав відразливі — криві, помережані гнилими плямами.

— Тепера, мабуть, так. Бо ж попереднього ласкава панна зізволили вколошкати з власних вельможних ручок.

Він повернув голову і сплюнув. Брієнна пригадала, як мерехтіли блискавки, як ковзала земля під ногами.