Розділ «Брієнна»

Брієнні знову сплутали мотузкою руки і повели геть із печери, кривою кам’янистою стежкою аж на поверхню. Нагорі, на Брієннин подив, панував ранок. Стовпи блідого вранішнього світла падали навскіс між дерев. «Стільки дерев. Вибирай, яке хочеш, — подумала вона. — Далеко ходити не доведеться.»

Справді, далеко її не повели. Під кривою вербою розбійники накинули зашморг їй на шию, щільно затягли і перекинули інший кінець мотузки через товсту гілку. Гайлові Добичу та Подрікові Пейну дісталися в’язи. Пан Гайл волав, що сам ладен убити Хайме Ланістера і хоч кого ще, але Хорт загилив йому по пиці й змусив замовкнути. Собачий шолом знову був у нього на голові.

— Якщо маєш гріхи — сповідати своїм богам — то зараз саме час.

— Подрік не заподіяв вам ніякої шкоди. Мій батько його викупить. Тарф кличуть сафіровим островом. Надішліть Подріка з моїми кістками до Надвечір’я, і матимете сафіри, срібло, що душі заманеться.

— Я хочу назад свою дружину та доньку, — мовив Хорт. — Поверне їх мені твій батько? Якщо ні, то хай гойдає себе сам. Малий згниє отут, поряд з тобою. А кістки твої згризуть вовки.

— То ти їх вішатимеш, Лиме? — покликав одноокий. — Чи забовкаєш до смерті?

Хорт вихопив кінець мотузки у чолов’яги, що його тримав.

— Ану подивимося, якого танку ти станцюєш, — мовив він і смикнув.

Брієнна відчула, як конопляна мотузка стискається, ріже шкіру, підсмикує вгору підборіддя. Пан Гайл шпетив розбійників з гідним подиву красномовством, але Подрік не казав ані слова. Він навіть не підняв очі, коли його ноги відірвалися від землі. «Якщо це знову сон, то час прокидатися. Якщо це насправді, то час помирати.» Очі не бачили нічого, крім Подріка, зашморгу на його тонкій шийці, ніг, що смикалися над землею. Брієнна розтулила рота. Подрік хвицяв ногами, хрипів у задусі, помирав. Брієнна відчайдушно всмоктала повітря попри мотузку, що душила їй горло. Ніколи ще вона не знала такого болю.

І заверещала слово. Одне-єдине.