Розділ «Брієнна»

Та який зиск з троянди? Хіба вона може захистити від смерті? Їй потрібен був меч. «Вірноприсяжець. Я мушу знайти дівчину. Я мушу повернути йому честь.»

Нарешті двері відчинилися, її наречений ступив до батькової палати. Брієнна спробувала привітати його так, як її вчили, але з рота раптом ринула кров — то вона відкусила собі язика, поки чекала. Вона виплюнула його до ніг молодого лицаря і побачила відразу на його обличчі.

— Брієнна-Краля, — знущально вимовив він. — Та я бачив льох, вродливіших за тебе.

І кинув троянду їй в обличчя. А коли виходив, грифони на його киреї замерехтіли, розпливлися і перекинулися на левів. «Хайме! — кортіло закричати їй. — Хайме, повернися до мене!» Але язик її лежав на підлозі коло троянди, у калюжі крові.

Брієнна прокинулася, хапаючи ротом повітря і не розуміючи, де вона. Повітря було холодне, задушливе, смерділо вогкою землею, пліснявою та хробаками. Вона лежала на якомусь підкладі під купою овечих шкур; під голову їй поклали камінь, зі стін витикалися корені. Єдине світло давала свічка, що диміла у калюжі лою.

Брієнна відкинула шкури і побачила, що хтось позбавив її обладунку та одягу, натомість вдягнув у брунатну вовняну сорочку — тонку, але випрану. Передпліччя було взяте в лубки і перев’язане лляним полотном. Один бік обличчя здавався вогким і задубілим. Доторкнувшись, вона відчула на щоці, щелепі та вусі якусь вологу припарку. «Гризло…»

Вона зіп’ялася на ноги — слабкі, наче стеблини. У голові шумів вітер.

— Тут хтось є?

У одній з затінених заглибин позаду свічки щось ворухнулося. То був сивий старий, вдягнений у лахміття. Ковдри, що його вкривали, впали на підлогу; сам він сів і протер очі.

— Панно Брієнно? Ви мене злякали. Я бачив сон.

«Бачив би ти мої сни, ото б налякався» — подумала вона.

— Що це за місце? Якесь підземелля?

— Печера. Коли за щурами нишпорять собаки, щурам доводиться пірнати в нори. А собак щодня стає дедалі більше.

Старий був одягнений у розкошлані рештки якоїсь ряси, рожевої з білим. Волосся він мав довге, сиве, сплутане; на щоках — вислу шкіру, на підборідді — жорстку неголену стерню.

— Ви голодні? Вип’єте кухоль молока? Може, з’їсте хліба з медом?

— Я хочу свій одяг. І меч.

Без кольчуги вона почувалася голою. Без Вірноприсяжця…

— Як вийти назовні? Покажіть мені вихід.

Підлогу в печері складала втоптана земля та камені, болісні для босих намозолених ніг. У голові паморочилося; Брієнні здавалося, що вона плаває у повітрі. Тремтливе світло відкидало чудернацькі тіні. «Духи вбитих, — подумала вона, — танцюють навколо і ховаються, щойно я обернуся подивитися.» Усюди в стінах виднілися тріщини, западини, великі дірки, та годі було вгадати, котрі вели назовні, котрі — глибше в печеру, а котрі — зовсім нікуди. Всі виглядали однаково темними, наче глупа ніч.

— Можна помацати вам чоло, панно?