Розділ «Хайме»

— Або сховають жабоїди, — додав пан Данвел Фрей. — Болотники можуть і прихистити ту наволоч у себе. Я б не відкидав таку можливість.

— Та якби ж лише вони, — мовила пані Марія. — Дехто з річкового панства теж злигався з горлорізами князя Беріка.

— Що вже казати про посполитих! — пирхнула її дочка. — Пан Гарвин каже: вони ховають розбійників, годують, а коли їх питаєш, куди ті пішли, то брешуть. Уявляєте? Брешуть власним панам і господарям!

— Вийняти їм язики! — закликав Дужий Вепр.

— Ну тоді відповіді зразу як з відра линуть, — криво всміхнувся Хайме. — Якщо хочете їхньої допомоги, здобудьте їхню любов. Саме так робив Артур Дейн у поході проти Братства Королівської Пущі. Він чесно платив селянам за харчі, переказував їхні скарги королю Аерису, дозволив розширити пасовиська навколо сіл, навіть здобув їм право валити скількісь дерев щороку, а восени брати кілька королівських оленів. Зазвичай лісовий люд по захист і поміч звертався до Тойна. Проте пан Артур зробив для них більше, ніж Братство могло мріяти, і тим перетягнув на свій бік. Решта справи вже не склала клопоту.

— Пан Регіментар мудро кажуть, — відповіла пані Марія. — Ми ніколи не здихаємося тих харцизяк, доки наші посполиті не полюблять Ланселя так само, як колись любили мого батька та діда.

Хайме зиркнув на порожнє крісло свого брата в перших. «Лансель ніколи не вислужить їхню любов молитвами.»

Тим часом пані Амерея закопилила губки.

— Благаю вас, пане Хайме, не кидайте нас! Мій пан чоловік має у вас потребу, і я теж. Нині такі страшні часи. Буває, вночі я з переляку зовсім не сплю.

— Моє місце — поруч з королем, ласкава пані.

— То давайте я приїду! — втрутився Дужий Вепр. — От як дамо ради Водоплинові, то в мене з нудьги руки свербітимуть за новою бійкою. Щоправда, не думаю, що Берік Дондаріон подарує мені гідну забаву. Пригадую його з минулих турнірів. Гарненький був хлопчина, в гарні шовки вбирався. Але сам тонкий та легкий, мало вітром не хитало.

— То було ще до його смерті, — заперечив молодий пан Арвуд Фрей. — Смерть його змінила, кажуть селюки. Тепер його вбивають, а він не помирає. Як з таким битися? А ще ж Хорт! Він убив два десятки людей у Солепанві…

Дужий Вепр гучно зареготав.

— Еге ж! Два десятки гладких корчмарів. Два десятки челядників, що перед смертю обісцялися. Два десятки жебрущих братів, озброєних мисками для милостині. Та не два десятки лицарів. І не мене.

— Лицар у Солепанві таки був, — не вгавав пан Арвуд. — Заховався за мурами замку і дивився, як Клеган зі своїми скаженими псами лютував у його місті. Ви, пане, не бачили, що він там накоїв. А я бачив. Коли звістка досягла Близнюків, я поїхав туди з Гарисом Стогом, його братом Донелом і півсотнею вояків — лучників та щитників. Ми гадали, то Берік вчинив, і сподівалися винюхати його слід. У Солепанві лишився самий замок, а старий пан Кінсей так налякався, що й брами відчинити не хотів — тільки горлав до нас зі стін. А поза стінами геть усе місто обернулося на попіл та кістки. Хорт віддав усі будівлі вогню, людей — мечу, і поїхав геть, регочучи. Жінкам… ви не повірите, що він заподіяв жінкам. Я не казатиму за столом, бо коли побачив на власні очі, мене знудило.

— А я сліз не могла втримати, коли почула, — додала пані Амерея.

Хайме сьорбнув вина.

— Чому ви певні, що то був Хорт?

Описане скидалося радше на справу рук Грегора, ніж Сандора. Так, Сандор мав важку, сувору, брутальну вдачу, але справжнім чудовиськом дому Клеган завжди був його величезний брат.

— Бо його бачили, — відповів пан Арвуд. — Його шолом важко не впізнати і ще важче забути. Чимало людей зуміло вижити і розповісти, що сталося. Зґвалтована дівчинка, кілька хлопців, що поховалися, жінка, яку ми витягли з-під горілого сволока, рибалки, що з човнів бачили тих різників за роботою…