Розділ «Хайме»

— Не кажіть так, — тихо промовила пані Марія. — Ви ображаєте чесних різників, які годують людей м’ясом. А в Солепанві лютували пекельні звірі в людській подобі.

«Часи зараз такі, звірячі, — подумав Хайме. — Година левів, вовків і скажених собак. Учта для круків та гайвороння.»

— Зла справа, — хитнув головою Дужий Вепр, наповнюючи келиха. — Пані Маріє, пані Амереє! Ваші поневіряння та сердешні муки зворушили мене. Маєте моє лицарське слово: щойно ми здобудемо Водоплин, я повернуся сюди, вистежу Хорта і знищу його задля вашого спокою. Кого-кого, а дужого вепра скажені собаки не злякають.

«А цей мав би лякати.» Обидва чоловіки були чималі на зріст, могутні силою, але Сандор Клеган був на додачу швидший і бився з навіженим завзяттям, якого Лайлові Кракеголу бракувало. Та вочевидь, пані Амерея відчула розраду й полегшення.

— Ви правдивий лицар, пане Лайле! Допомогти жінці у скруті — як це шляхетно!

«Хоч дівою себе не величає, має трохи совісті.» Хайме сягнув по келиха й перекинув його. Лляна скатертина всотала вино, червона пляма поповзла вшир, але застільне товариство прикинулося, що не помітило. «Чемності високого столу» — сказав собі Хайме, та в роті відчув смак поблажливого жалю і рвучко підвівся з місця.

— Прошу ясну пані вибачити мені.

Пані Амерея зачудовано витріщила очі.

— То ви нас залишаєте?! Ще подадуть оленину, а тоді каплунів з цибулею та грибами.

— Пречудові страви, не маю сумніву, та я вже й шматочка не проковтну. Мушу ще побачити мого любого брата у перших.

Хайме вклонився і залишив товариство за вечерею.

У дворі також вечеряли вояки та різна служба. Навколо десятку вогнищ зібралися горобці, гріючи руки у прохолодних сутінках і спостерігаючи, як над вогнем шиплять і тріскотять пухкі ковбаси. Горобців тут було, напевне, з сотню. «Оце ще дармоїди.» Хайме мимоволі спитав себе, скільки ковбас брат відклав у зимові запаси і як збирається годувати горобців далі, коли ті скінчаться. «Взимку їстимуть щурів, якщо не зможуть зібрати ще врожаю.» Та пізньої осені сподівання на новий врожай були марні.

Септ знайшовся у внутрішньому дворищі замку. Семикутна будівля без вікон, викладена наполовину з каміння, наполовину з колод, мала різьблені дерев’яні двері та череп’яний дах. На сходах ґанку сиділо троє горобців; при наближенні Хайме вони підвелися.

— Куди це ласкавий пан поспішає? — запитав один, найменший на зріст, зате з найбільшою бородою.

— Досередини.

— Там моляться їхня княжа вельможність.

— Їхня княжа вельможність є моїм родичем.

— Хай так, мосьпане, — мовив інший горобець, лисий велетень із семикутною зіркою, намальованою на щоці та лобі зверху одного ока. — Тоді ви самі не схочете турбувати вашого родича за молитвою.

— Князь Лансель просять Вишнього Батька про пораду і напуття, — додав третій горобець, безбородий. Спершу Хайме сприйняв його за хлопчика, та потім розгледів жінку, вбрану в мішкувате ганчір’я та іржаву кольчугу. — Вони моляться за душу верховного септона та інших, кого нещодавно було позбавлено життя.

— До світанку жоден з них не оживе, — пообіцяв Хайме. — Але Вишній Батько має більше часу, ніж я. Ви знаєте, хто я такий?