Розділ «Хайме»

— Якщо вона не заперечує, то хай щастить. Мала тебе навчить дечого, що стане в пригоді у шлюбну ніч, май певність. А байстрюка ти їй навряд чи нарядиш. — Пія розсувала ноги перед половиною батькового війська і не понесла ані разу; найпевніше, вона була неплідна. — Та коли вже лягаєш із дівчиною, будь до неї лагідним.

— Як, мосьпане? Як мені…

— Лагідні слова. Лагідні доторки. За дружину вона тобі не пара, та якщо береш до ліжка, то поводься так, наче з нареченою.

Хлопець кивнув.

— Так, мосьпане, але… де мені з нею…? Тут ніде немає місця, щоб… щоб…

— …лишитися наодинці? — вишкірився Хайме. — Ми вечерятимемо кілька годин. Солом’яник тут з грудками, але для справи годиться.

Пек вибалушив очі аж на лоба.

— В ліжку його вельможності?…

— Якщо Пія знає свою справу, то після неї ти сам пишатимешся, наче вельможа.

«Хтось же має знайти добрий ужиток для цього жалюгідного солом’яника.»

Коли Хайме Ланістер того вечора сходив до бенкету, на ньому був жупан червоного оксамиту з альтембасовими розрізами та золотий ланцюг із чорними діамантами. Золоту руку, налощену до яскравого блиску, він теж причепив. Білий стрій був би недоречний — обов’язок чекав на нього у Водоплині, а сюди його привела похмуріша потреба.

Велику трапезну замку Даррі хтось назвав би великою лише з непорозуміння. Столи на кобильницях займали її від стіни до стіни, сволоки стелі чорніли від диму. Хайме посадовили на помості, одесну порожнього Ланселевого крісла.

— Хіба мій брат у перших не вечерятиме з нами? — спитав він, коли всівся.

— Мосьпан князь постують і не бажають перериватися, — відповіла Ланселева дружина, та сама пані Амерея. — Вони досі побиваються з розпачу за бідолашним верховним септоном.

То була довгонога, повногруда, міцна молодиця років вісімнадцяти, здоров’ям не квола і на вроду показна, хоча гостреньке личко з крихітним підборіддям нагадало Хайме покійного брата в перших Клеоса, що завжди скидався йому на тхора.

«Постує? Та він ще гірший дурень, ніж я чекав.» Брат мав би не гаяти часу — наряджати зі своєю удовицею малого тхорика собі в спадкоємці — замість морити себе голодом на смерть. Хайме стало цікаво, що сказав би пан Кеван на новознайдену Ланселем ревність у вірі. Чи не вона стала причиною, чому дядько поїхав з таким поспіхом?

За мисками квасоляної юшки зі шкварками пані Амерея розповіла Хайме, як її першого чоловіка вбив пан Грегор Клеган, коли Фреї ще билися за Робба Старка.

— Я ж благала його не ходити у бій, але мій Баш був такий хоробрий, аж страх! Присягався, що сам уб’є те чудовисько. Хотів укрити себе славою.

«Нам усім не чужі ці дурниці.»

— Коли я був зброєносцем, то казав собі, що сам уб’ю Усміхненого Лицаря.