Розділ «Ар'я»

— Чари мають свою ціну, дитино. Щоб зуміти навести на лице належну оману, потрібні роки молитов, самопожертви та навчання.

— Роки?! — у розпачі перепитала вона.

— Якби це було легко, це робив би кожен. Але спершу діти ходять, потім бігають. Навіщо вдаватися до чар там, де й блазенське штукарство годиться?

— Я не знаю навіть блазенського штукарства.

— То повправляйся у мармизах. У тебе під шкірою є м’язи. Навчися ними користуватися. Це і є твоє обличчя. Щоки, вуста, вуха. Ти не повинна посміхатися чи супитися зненацька, бо такий, бач, настрій накотив. Посмішка має бути твоєю служницею і приходити лише тоді, коли ти кличеш. Навчися керувати своїм обличчям.

— Покажіть, як це робиться!

— Ану надми щоки. — Вона скорилася. — Підніми догори брови. Ні, вище. — Вона зробила і це. — Добре. Подивися, скільки ти зможеш так триматися. Буде недовго. На ранок спробуй знову. В підвалах ти знайдеш мирійське свічадо. Вправляйся перед ним годину щодня. Очі, ніздрі, щоки, вуха, губи — навчися володіти ними.

Він узяв її підборіддя в долоню.

— То хто ти є?

— Ніхто.

— Брехня. Прикра і жалюгідна брехня, дитино.

Наступного дня вона знайшла мирійське свічадо і щоранку та щовечора сиділа перед ним, поставивши обабіч себе свічки та кривлячи мармизи. «Опануй своє обличчя, — сказала вона собі, — і тоді зможеш брехати.»

Невдовзі лагідний чоловік наказав їй допомагати іншим послушникам опоряджувати трупи. Праця виявилася значно легшою, ніж відшкрябувати сходи для Виса. Інколи труп бував дебелий чи опасистий, і вона мусила борюкатися з його вагою, та найчастіше серед мертвих траплялися старі кістяки у зморшкуватій шкірі. Ар’я роздивлялася їх, поки обмивала, і питала себе, що привело ту чи іншу людину до чорної водойми. Вона пригадала казку, що чула від Старої Мамки: як під час довгої зими люди, що зажилися на світі понад відміряні роки, оголошували, що йдуть полювати. «І дочки їхні плакали, і сини їхні відвертали очі до вогню, — чула вона слова Старої Мамки, — та ніхто їх не зупиняв і не питав, яку дичину вони шукатимуть у глибоких снігах під виття крижаних віхол.» Ар’ї стало цікаво, що кажуть старі браавосці своїм синам та донькам, перш ніж вирушити до Дому Чорного та Білого.

Місяць обернувся на небі, тоді обернувся знову, але Ар’я його не бачила. Вона служила, обмивала мертвих, викривлялася перед свічадом, вивчала браавоську мову і намагалася не забути, що вона тепер ніхто.

Одного дня лагідний чоловік послав по неї.

— Твоя вимова украй жахлива, — сказав він, — але ти вже знаєш удосталь слів, щоб так-сяк розказати про свої потреби. Час тобі залишити нас ненадовго. Єдиний спосіб засвоїти нашу мову — розмовляти нею щодня від світанку до заходу сонця. Тому ти маєш піти.

— Коли? — запитала вона. — Куди?

— Негайно, — відповів він. — Поза цими стінами ти знайдеш сотню островів, на яких посеред моря стоїть Браавос. Тебе навчили слів «черепашка», «скойка», «вустриця»?

— Так.

Вона повторила їх найкращою браавоською, на яку спромоглася. Її найкраща браавоська викликала в нього усмішку.