Розділ «Ар'я»

З куховаркою вона порозумілася нівроку, навіть не знаючи мови. Умма тицяла їй до рук ножа, показувала на цибулину, і Ар’я її кришила. Умма штовхала її до кавалку тіста на столі, і Ар’я вимішувала його, доки та не казала «годі!» (саме це було перше вивчене нею браавоське слово). Умма давала їй рибу — Ар’я чистила її від луски та кісток, різала шматками і викочувала у горіхах, які куховарка тим часом товкла на дрібний порох. Солонуваті води, що оточували Браавос, аж кишіли рибою та скойками усякого роду — так розказав їй лагідний чоловік. До затоки з півдня втікала повільна брунатна річка, мандруючи крізь щільні зарості очерету, мереживо приливних водойм та пласке неосяжне драговиння. У річці та затоці водилося вдосталь найрізноманітніших скойок, риби, жаб та черепах, болотних крабів, цяткованих крабів, крабів-верхолазів, червоних вугрів, чорних вугрів, смугастих вугрів, міног та вустриць; усе це часто подавалося на різьблений дерев’яний стіл, за яким трапезували слуги Багатоликого Бога. Інколи Умма присмачувала рибу до вечері морською сіллю та сушеними стручками перцю, а іншим разом смажила вугрів з дрібно покришеним часником. Бувало і таке — надзвичайно рідко — що у стравах траплявся шапран. «Мантуликові б тут сподобалося» — подумала Ар’я.

Найулюбленішою Ар’їною трапезою була пізня вечеря — чимало часу минуло, відколи вона забула звичку лягати спати щовечора з натоптаним черевцем. Інколи лагідний чоловік дозволяв їй ставити йому запитання. Одного разу вона запитала, чому люди, що приходять до храму, завжди такі умиротворені; адже в неї вдома люди жахалися смерті. Ар’я пам’ятала, як рюмсав той пуздрявий зброєносець, коли вона прохромила йому живіт. Як благав змилуватися пан Аморі Лорх, коли Цап кинув його до ведмежої ями. Пам’ятала село на березі Божого Ока, де мешканці верещали, волали і скиглили, коли Лоскотун брався до них питати про золото.

— Смерть — не найгірше в світі, — відповів лагідний чоловік. — Це ж Його дарунок нам, кінець злигодням і болю. Того дня, коли ми народжуємося на світ, Багатоликий Бог надсилає кожному з нас темного янгола, котрий супроводжує нас усе життя. Коли гріхи та страждання лягають на нас надмірним тягарем, який уже несила терпіти, янгол бере нас за руку і веде у нічні землі, де вічним вогнем горять яскраві зорі. Ті, хто приходять пити з чорного кухля, шукають своїх янголів. Якщо вони бояться, свічки їх заспокоюють. Коли ти чуєш запах наших свічок, що тобі спадає на думку, дитино?

«Зимосіч, — відповіла б вона, якби могла. — Сніг, дим і соснова глиця. Я чую пахощі стайні, сміх Ходора, битву Джона з Роббом у дворі, співи Санси про якусь дурноголову красну панну. Мені пахнуть крипти, де сидять кам’яні королі, гарячий хліб у печі, божегай за стіною. Я відчуваю свою вовчицю, її хутро — так, наче вона сидить поруч.»

— Нічого не спадає, — відповіла вона, щоб перевірити старого.

— Брешеш, — мовив чоловік. — А втім, Ар’є з дому Старк, бережи свої таємниці, коли тобі так хочеться.

Він називав її Ар’єю тільки тоді, коли вона його сердила.

— Ти знаєш, що можеш залишити це місце будь-якої миті. Ти не одна з нас. Поки що ні. Тому можеш піти звідси, коли схочеш.

— Ви сказали, що як я піду, то не зможу повернутися.

— Таки-так.

Почувши ці слова, Ар’я засумувала. «Так завжди казав Сиріо, — пригадала вона. — Увесь час казав і казав.» Сиріо Форель навчив її працювати голкою і загинув, рятуючи їй життя.

— Я не хочу іти звідси.

— Тоді лишайся… але пам’ятай: Дім Чорного та Білого — не сирітський притулок. Усі під цим дахом повинні служити. «Валар дохаеріс» — так ми кажемо тут. Залишайся, якщо хочеш, але знай: ми вимагатимемо твоєї покори. В усьому, кожну мить. Якщо не вмієш коритися, то мусиш піти.

— Я вмію коритися.

— Побачимо.

Окрім допомоги Уммі, Ар’я мала вдосталь інших справ: підмітала храмову підлогу, підносила й наливала на обіді та вечері, розкладала купи одягу померлих, випорожнювала їхні гаманці, рахувала стосики чудернацьких монет. Щоранку вона супроводжувала лагідного чоловіка, коли той обходив храм у пошуках мертвих. «Тиха, мов тінь» — казала вона собі, пригадуючи Сиріо. Їй було доручено нести ліхтаря з товстими залізними дверцятами; біля кожної стінної западини вона зупинялася і відчиняла дверцята на волосину, шукаючи трупів.

Знайти мертвих ніколи не бувало важко. Люди самі приходили до Дому Чорного та Білого, молилися годину, чи день, чи рік, пили солодку темну воду з водойми і простягалися на кам’яній постелі перед одним чи іншим богом. А тоді заплющували очі, засинали і більше не прокидалися.

— Дарунок Багатоликого Бога набуває безлічі подоб, — розказав їй лагідний чоловік, — але тут він завжди тихий та спокійний.

Коли вони знаходили мерця, старий проказував молитву і упевнювався, що життя залишило тіло, а Ар’я приводила служників, чиїм обов’язком було віднести його до підземель. Там послушники роздягали і обмивали тіла. Одяг, монети, усі коштовні речі складалися до кошиків для подальшого розподілу. Холодну плоть несли до найнижчого святилища, куди входили тільки жерці; що саме там відбувалося — про те Ар’ї знати не дозволяли. Одного разу за вечерею її охопила жахлива підозра; вона впустила ножа на стіл і вирячилася на шмат світлого м’яса у тарілці. Лагідний чоловік побачив жах на її обличчі.

— Це порося, дитино, — мовив він, — усього лише порося.