Розділ «Ар'я»

Постіль її була кам’яна і нагадувала про Гаренгол — вона спала на такій самій, коли шкребла сходи за наказом Виса. Мішок для спання було напхано ганчір’ям замість соломи — трохи горбкуватіше, ніж солом’яник у Гаренголі, зате й свербіло менше. Ковдр їй дозволяли брати, скільки заманеться — червоних та зелених, вовняних, грубого плетіння. І келія належала лише їй. Там вона зберігала свої скарби: срібну виделку, крислатого бриля та рукавички без пальців, подаровані на «Велетовій доньці», кинджал, чоботи, пасок, невеличку купку монет, одяг, що вдягала раніше…

І Голку.

Обов’язки лишали Ар’ї небагато часу на шиття, але вона вправлялася, коли могла — люто билася зі своєю тінню при світлі блакитної свічки. Якось уночі повз неї пройшла дівчинка-жебрачка і побачила Ар’ю за вправами. Сама вона не вимовила ані слова, але наступного ж дня лагідний чоловік супроводив Ар’ю до її келії.

— Ти мусиш позбавитися усього, — сказав він про її скарби.

Ар’ю наче громом ударило.

— Це належить мені!

— А хто ти?

— Ніхто.

Він узяв до рук її срібну виделку.

— Оце належить Ар’ї з дому Старк. Усі ці речі належать їй. Але тут їм місця нема. І їй тут теж місця нема. Її ім’я — надто гордовите, у нашому домі бракує простору для таких гордощів. Ми — лише слуги.

— Я теж служу, — вимовила вона ображено. Срібна виделка їй подобалася.

— Ти граєшся у службу, але у своєму серці ти — донька можновладного князя. Ти брала інші імена, але носила їх так само легко, як сукні. Під ними, як під сукнями, ти завжди лишалася Ар’єю.

— Я не ношу суконь. У тих дурних сукнях неможливо битися.

— Але чому ти хочеш битися? Хіба ти якась задерикувата горлорізка, що блукає провулками, жадаючи крові? — Він зітхнув. — Перш ніж випити з холодної чари, ти мусиш віддати усе, чим ти є, Багатоликому. Своє тіло. Свою душу. Саму себе. Якщо ж не вмієш примусити себе, то маєш залишити це місце.

— Але залізна монета…

— Вона заплатила за твій прихід сюди. Але відси й далі ти мусиш сама платити за свій шлях. І то дорогу ціну.

— Я не маю золота.

— Те, що ми маємо, не можна купити за золото. Ціна — це уся ти. Люди обирають безліч різних шляхів крізь земний паділ сліз та страждань. Наш шлях з-поміж них — найважчий, і небагатьом судилося ним пройти, бо він вимагає неабиякої сили тіла й духу, а до них — суворого та міцного серця.

«Там, де має бути серце, в мене порожня діра, — подумала Ар’я, — а подітися мені більше нема куди.»

— Я міцна. Не слабша за вас. І сувора.