Розділ «7»

Жос ішов по вулиці Ґете зі швидкістю трьох з половиною вузлів. Відучора він запитував себе, чи добре все розчув? Невже старий грамотій справді промовив: «Кімната ваша, Ле Ґерне»? Авжеж, він усе добре почув, але чи справді це означало саме те, що мав на увазі Жос? Невже це справді означало, що Декамбре віддасть йому кімнату? З килимом, Лізбет і вечерею? Йому, мужлаю з Ґільвінека? Звісно, саме це й малося на увазі. Що ж іще? А раптом, сказавши вчора таке, Декамбре сьогодні прокинувся засмученим і вирішив піти навспак? Чи не підійде старигань до нього після сеансу новин, аби повідомити, що йому дуже шкода, але кімната вже зайнята, і це лише питання пріоритету?

Ага, саме так і трапиться. Але не потім, а прямо зараз. Цьому старому позеру, старому боягузові просто відлягло від серця, що Жос не винесе його таємне мереживо на майдан. І в неконтрольованому пориві він віддав морякові кімнату. А зараз він її забере. Ось який він, Декамбре. Зануда і падлюка. Жос завжди про це знав. Розлючений Жос зняв свою урну і без особливих церемоній висипав її вміст на стіл у «Рол-Райдері». Якщо цього ранку йому трапиться якесь образливе для грамотія повідомлення, то, цілком імовірно, він його прочитає. Падлюка падлюкою поганяє. Він нетерпляче проглянув послання, але нічого такого не знайшов. Натомість знайшовся грубий конверт кольору слонової кістки і тридцять франків усередині.

— Ось цей, — пробурмотів Жос, розгортаючи аркуш, — довго ще від мене не відчепиться.

З іншого боку, це не так уже й погано. Сам тільки псих приносив йому сотню франків на день. Жос зосереджено читав.

Videbis animalia generata ex corruptione multiplicari in terra ut vermes, ranas et muscas; et si sit a causa sub-terranea videbis reptilia habitantia in cabernis exire ad superficiem terrae et dimittere ova sua et aliquando mori. Et si est a causa celesti, similiter volatilia.

— Лайно, — сказав Жос. — Італійська.

Коли о восьмій двадцять вісім Жос виліз на свою сцену, то миттєво переконався, що Декамбре на місці, біля своїх дверей. Уперше за два роки моряк стривожився, побачивши старого. Так, він був там — бездоганний у своєму сірому костюмі. Рукою аристократ підправив срібне волосся й розгорнув обтягнену шкірою книгу. Жос кинув на нього злий погляд, а тоді взявся гучним голосом читати перше оголошення.

Йому здалося, що сеанс сьогодні завершився швидше, ніж раніше, адже його брала нетерплячка подивитися, як Декамбре відмовлятиметься від свого слова. Навіть фінальну сторінку «Історії Франції для всіх» він зачитав якось похапцем, за що ще більше розсердився на грамотія.

— Французький пароплав, — різко завершив він. — Вантажопідйомністю 3 тисячі тонн, ударився об скелі Панмарка, тоді дрейфував до Торша і там остаточно потонув. Екіпаж загинув.

Коли випуск закінчився, Жос намагався з максимальною байдужістю віднести касу до крамнички Дамаса, який саме піднімав ролети. Чоловіки потисли одне одному руки. Рука Дамаса виявилася холодною. Навіть у таку погоду він досі носив жилет. Точно підхопить застуду, дограється.

— О восьмій вечора у «Вікінзі» на тебе чекає Декамбре, — сказав Дамас, ставлячи горнятка з кавою.

— А він не міг сам це повідомити?

— Увесь день у нього зустрічі.

— Можливо, але я не його слуга. Він тут не встановлює закони, цей аристократ.

— А чому ти називаєш його аристократом? — здивовано запитав Дамас.

— Ех, Дамасе, прокинься. Декамбре — аристократ, не бачиш?

— Ніц про те не знаю. Ніколи не цікавився. Що б там не було, а він дуже бідний.

— Так бувають же і збіднілі аристократи. Такі поводяться навіть ще аристократичніше.

— Он як, — сказав Дамас. — Я не знав.