Розділ «7»

Декамбре відгорнув ліву полу піджака і трохи невпевненим жестом намацав внутрішню кишеню. Витягнув гаманець і дістав з нього посвідчення особи, яке й простягнув бретонцю. Жос довго розглядав документ, ковзаючи пальцем по прізвищу, фотографії, місцю народження. Ерве Дюкведік, народився в Треґіє, вік — сімдесят років.

Коли він підвів голову, Декамбре приклав палець до губ. Тиша. Жос часто-часто закивав. Якась таємниця. Він розумів це, навіть добряче нажлуктившись. Хоча у «Вікінзі» панував такий гамір, що можна було спокійно розмовляти без ризику, що тебе почують.

— Аякже... «Декамбре»? — пробурмотів він.

— Вигадка.

Он як. Браво, браво, аристократе. Цього не віднімеш. Жосу знадобився час, щоб усе обмізкувати.

— Отже, — знову запитав він, — ви аристократ чи не аристократ?

— Аристократ? — перепитав Декамбре, ховаючи посвідчення назад у кишеню. — Ну скажіть, Ле Ґерне, якби я був аристократом, то чи напружував би очі, виплітаючи мереживо?

— Може, збіднілий аристократ?

— Аж ніяк. Просто збіднілий. Просто бретонець.

Жос випростався на стільці і почувався розгубленим, наче потаємні надії щойно розлетілися на друзки.

— Але увага, Ле Ґерне, — мовив Декамбре, — нікому ні слова.

— Лізбет?

— Навіть Лізбет цього не знає. Ніхто не має знати.

— Тоді чому ви це розповіли мені?

— Послуга за послугу, — пояснив Декамбре, спорожнивши свій келих. — За чесність я плачу тільки більшою чесністю. Якщо ви передумаєте щодо кімнати, кажіть прямцем. Я зрозумію.

Жос різко випростався.

— То ви берете? — запитав Декамбре. — Бо у мене є претендента.

— Беру, — поспіхом відповів Жос.

— Отже, до завтра, — сказав Декамбре, підводячись. — І дякую за повідомлення.

Жос схопив його за рукав.