Розділ «6»

Коли близько тринадцятої години Адамберґ переступав поріг будівлі кримінального розшуку, його зупинив незнайомий лейтенант.

— Лейтенант Морель, комісаре, — представився чоловік. — Якась молода жінка чекає у вашому кабінеті. І хоче мати справу лише з вами. Якась Маріз Петі. Вона там уже понад двадцять хвилин. Я дозволив собі зачинити двері, бо Фавр поривався покращувати їй настрій.

Адамберґ насупив брови. Вчорашня жінка, історія з графіті. Господи, він її аж надто заспокоїв. Якщо вона збирається щодня тут сповідатися, справи значно ускладняться.

— Я зробив дурницю, комісаре? — запитав Морель.

— Ні, Морелю, це моя провина.

Морель. Високий, худий, чорнявий, прищавий, вразливий, з великими щелепами. Прищі, Великі щелепи, Чутливість — Морель. Трохи насторожено Адамберґ зайшов у свій кабінет і сів за стіл, кивнувши головою.

— Ох, комісаре, мені дуже прикро знову набридати вам, — почала Маріз.

— Хвилинку, — сказав Адамберґ, витягуючи з шухляди папірець. Стиснувши в руках ручку, він опустив очі до паперу. Брудний трюк лягавих і різноманітних керівників, до якого вдаються, щоб створити провалля, продемонструвати співрозмовнику його абсолютну мізерність. Адамберґ такого не любив. Ти вважаєш себе людянішим за лейтенанта Ноеля, який хвацько застібає куртку, а виявляється, здатен і на гірше. Маріз миттєво змовка й опустила голову. Адамберґ побачив у цьому звичку до несправедливих докорів керівництва. Вона була гарненькою, а коли нахилялася, у вирізі блузки виднілися обриси її грудей. Ну ось, вважаєш себе шляхетнішим за бригадира Фавра, а мислите ви одними категоріями. На аркуші Адамберґ повільно записав: Прищі, Великі щелепи, Чутливий — Морель.

— Так? — сказав він, підвівши голову. — Вам досі страшно? Маріз, ви ж пам'ятаєте, що це кримінальний розшук? І якщо вам надто тривожно, то, може, лікар допоможе більше, ніж лягавий?

— Ну, можливо.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, підводячись. — Годі себе накручувати, графіті ще ніколи нікого не з'їли. — Він широко прочинив двері і посміхнувся їй, пропонуючи вийти.

— Але, — сказала Маріз. — Я ж вам ще не розповіла про інші будинки.

— Які інші будинки?

— Дві багатоповерхівки на іншому боці Парижа, у Вісімнадцятому окрузі.

— І що з того?

— Чорні четвірки. Вони з'явилися на всіх дверях, і то ще тиждень тому, навіть раніше, ніж у моєму будинку.

Адамберґ на мить закляк, а тоді м'яко зачинив двері і жестом показав молодій жінці на стілець.

— Комісаре, графери, — сором'язливо запитала Маріз, знову сідаючи, — вони ж розмальовують свій район, хіба ні? Тобто я хочу сказати, вони ж працюють на обмеженій території? Вони ж не розмальовують один будинок, а потім інший на іншому боці міста, чи як?

— Хіба що вони живуть у різних кутках Парижа.