Розділ «21»

Опівдні обидва тіла прибрали й відвезли в морг, а рух на дорозі знову було відновлено. Оскільки тіла кинули на видному місці, не лишалося жодної надії, що широкий загал не дізнається про ці чорні трупи. Уже сьогодні ввечері цим займеться телевізійна служба новин, а завтра все буде в пресі. Неможливо приховати особи жертв, тож їхній зв'язок з будинками на вулиці Пуле і вулиці Турвілля встановлять дуже швидко. Дві багатоповерхівки, де всі двері розмальовано четвірками. За винятком дверей загиблих. Двоє чоловіків, одному тридцять один, а іншому тридцять шість років. Один — батько сімейства, а інший жив з дівчиною.

Три чверті агентів кримінального розшуку бігали столицею: одні шукали свідків у місцях, де було знайдено тіла, інші ще раз прийшли в позначені багатоповерхівки. Вони розпитували близьких і намагалися встановити зв'язок між новими смертями і вбивством Рене Лорійона. Остання ж чверть прикипіла до клавіатур і строчила звіти, занотовуючи нові дані.

Адамберґ притулився спиною до стіни і опустив голову. Він стояв неподалік від вікна, крізь нові ґрати якого міг спостерігати за плином життя на тротуарі. Адамберґ намагався впорядкувати в голові досить-таки велику кількість різноманітних даних, пов'язаних з цими вбивствами і все вищеозначене. Йому почало здаватися, що обсяг цих даних є завеликим для одного людського мозку — принаймні для нього. Комісар більше не міг осягнути їхні образи, а тому вони його розчавлять. Посеред змісту «химер», дрібних проблем мешканців майдану Едґара Кіне, судових досьє Ле Ґерна і Дюкведіка, розташування розфарбованих будинків, особистостей жертв, їхніх сусідів, батьків, вугілля, бліх, конвертів, лабораторних аналізів, дзвінків від лікаря і характеристик убивці, він не міг охопити єдність відкритих шляхів, губився. Вперше вжитті йому здалося, що Данґлар зі своїм комп'ютером має рацію, а ось він, віддаючи тривоги на милість вітру, — ні.

Дві нові жертви за одну ніч, одразу двоє чоловіків. Оскільки лягаві охороняли їхні двері, вбивця просто виманив їх на вулицю і стратив. Злочинець обійшов перешкоди так просто, як німці пройшли нездоланну лінію Мажино[24]: коли французи заблокували дороги, ті просто перелетіли на літаках. Двоє бригадирів, що чергували перед квартирою вбитого на вулиці Роттембург Жана Віяра, бачили, як він кудись виходив о восьмій тридцять.

Не можна завадити чоловікові піти на побачення, правда ж? Тим більше, коли цього Віяра нітрохи не вражав «той бісів галас навколо четвірок», як він пояснив охоронцеві. Інший чоловік, Франсуа Клерк, вийшов з дому о десятій, за його словами, на прогулянку. Він задихався від присутності лягавих за дверима, а надворі було тепло і він хотів випити келих вина. Не можна ж перешкодити чоловікові піти випити, правда? Обох задушили, як і Лорійона, з різницею в годину. Масовий забій. Потім трупи перевезли в машині, без сумніву, разом, де їх роздягнули і вимазали вугіллям. Зрештою, вбивця викинув їх прямо посеред вулиці у дванадцятому окрузі, на околиці Парижа, з усім їхнім одягом. Сіяч боявся, що його помітять, бо цього разу тіла не поклали зі схрещеними руками на спину.

Їх викинули поспіхом. Адамберґ подумав, що потреба квапитися з фіналом мала дуже засмутити вбивцю. Вночі ніхто нічого не помітив. Попри два мільйони мешканців, о четвертій ранку посеред робочого тижня столиця може бути такою ж порожньою, як і гірське селище. Столиця чи не столиця, а на бульварі Суль люди сплять так само міцно, як і в Піренеях.

Витягнути з цих убивств можна тільки одне: усім чоловікам уже за тридцять. А це не надто точна інформація, як для спільного знаменника. Бо решта портрета зовсім не клеїлася. Жан Віяр ніколи не гарував у передмісті, як перша жертва. Він — витвір найкращих кварталів, став інженером-програмістом і одружився з адвокатом. Франсуа Клерк був скромнішого походження. Цей важкий широкоплечий чоловік працював у відділі доставки на великому винному заводі.

Не відходячи від стіни, Адамберґ зателефонував судовому лікарю, який якраз працював над тілом Віяра. Доки вони їхали до нього, комісар зазирнув у свій блокнот у пошуках прізвища лікаря. Ромен.

— Ромене, це Адамберґ. Вибачте, що турбую. Ви підтверджуєте задушення?

— Без сумніву. Вбивця використовує грубу мотузку — міцний пластиковий шнур. На потилиці помітний чіткий слід від удару. Можливо, вбивця скористався своєрідною рухомою петлею. Злочинцю потрібно лише потягнути праворуч, це навіть не вимагає багато сили. Мало того, він покращив свою техніку і тепер вбиває ефективніше: обидві жертви отримали значну дозу сльозогінного газу. Доки вони не встигли оклигати, вбивця накинув на них петлю. Це швидко і надійно.

— А на тілі в Лорійона не було укусів — укусів комах?

— Чорт забирай, я забув зазначити це у звіті. Тоді мені це не видалося важливим. У нього в паху були свіжі укуси блощиць. У Віяра вони також є — на внутрішньому боці правого стегна і на шиї, уже трохи давніші. Останнього я ще не встиг оглянути.

— А блохи можуть кусати мертвих?

— Ні, Адамберґу, в жодному разі. Вони залишають тіло при перших же ознаках заклякання.

— Дякую, Ромене. Перевірте на відсутність бацили, як у випадку Лорійона. Ніколи не можна бути певним.

Адамберґ поклав мобільний назад у кишеню і прикрив долонею очі. Отже, він помилився. Вбивця не підклав свій конверт з блохами в мить убивства. Між підкиданням бліх і вбивством минув певний час, бо ж комахи вже встигли вкусити. У випадку Віяра минув досить довгий час, адже лікар підтвердив, що набряки вже досить давні.

Він покружляв кімнатою, склавши руки за спиною. Тобто сіяч виконує дуже дивний церемоніал: спершу підкидає розкритий конверт під двері майбутніх жертв, а тоді ще раз повертається, зламує замок і, з вугіллям в кишені, душить свою здобич. Тобто він виконує все за два рази. Спершу — блохи, потім — убивство. Не кажучи вже про інфернальні четвірки і попередні оголошення. Адамберґ відчув, як у ньому наростає безсилля. Стежинки перепліталися, правильний шлях вислизав від нього, а цей ритуальний убивця ставав усе дивнішим і незрозумілішим. Піддавшись пориву, він набрав номер Камілли і вже за півгодини лежав у своєму ліжку — спершу голий під власним одягом, а потім і голий без одягу. Камілла вмостилася на ньому і заплющила очі. І вже за хвилину він забув, що двадцять сім співробітників його відділку патрулюють на вулицях та за моніторами.

За дві з половиною години він приїхав на майдан Едґара Кіне, примирившись із собою. Це легке тремтіння у стегнах огортало і майже захищало його.

— Я збирався вам телефонувати, — сказав Декамбре, виходячи до нього за поріг власного будинку. — Вчора не було нічого, але сьогодні з'явився один лист.