Розділ «35»

Адамберґ повернув до Монпарнасу і вийшов на майдан Едгара Юне. За п'ятнадцять хвилин пролунає удар гонга Бертена. Він прочинив двері «Вікінга», запитуючи себе, чи наважиться нормандець витягти його за комір, як учорашнього клієнта. Але Бертен не ворухнувся, коли Адамберґ прослизнув під ніс дракара і зайняв своє місце. Бертен не ворухнувся, але й не привітався і вийшов, щойно Адамберґ сів.

Уже за дві хвилини Адамберґ зрозумів, що весь майдан знає, що лягавий, який забрав Дамаса, у кафе, і скоро за його спиною збереться цілий натовп. Саме цього він і хотів. Можливо, сьогодні свою вечерю Декамбре проведе у «Вікінгу».

За п'ять хвилин вороже налаштована група на чолі з Декамбре, за яким ішли Лізбет, Кастійон, Ле Ґерн, Єва і багато інших, прочинила двері кафе. І тільки Ле Ґерн здавався досить спокійним. Його вже давно не вражали бурхливі новини.

— Сідайте, — майже наказав Адамберґ, підводячи голову, щоб роздивитися агресивні обличчя, які зібралися навколо нього. — Де маленька? — запитав він, розшукуючи Марі-Бель.

— Вона хворіє, — глухо сказала Єва. — Злягла. Через вас.

— І ви також сідайте, Єво, — сказав Адамберґ.

За день обличчя молодої жінки змінилося, і Адамберґ побачив у ньому стільки ненависті, що граційність старомодної меланхолії губилася в ній. Ще вчора Єва була зворушливою, а вже сьогодні — загрозливою.

— Випустіть Дамаса, комісаре, — сказав Декамбре, порушивши тишу. — Ви на грані величезної помилки. Дамас сумирний, добрий. Він ніколи нікого не вбивав, ніколи.

Адамберґ нічого не відповів і пішов у туалет, щоб зателефонувати Данґлару. Нехай двоє оперативників наглядають за домівкою Марі-Бель на вулиці Конвансьйон. Потім він знову сів за стіл навпроти старого грамотія, який дивився на поліціянта зверхнім поглядом.

— П'ять хвилин, Декамбре, — сказав він, піднявши руку з розчепіреними пальцями. — Я розповім історію. І мені начхати, якщо комусь вона набридне — все одно розповім. Розповідатиму у своєму ритмі і своїми словами. Іноді від цього засинає мій заступник.

Декамбре підняв підборіддя і замовк.

— У 1918 році, — почав Адамберґ, — лахмітник Еміль Журно повернувся живим і здоровим з війни чотирнадцятого року.

— Вже набридло, — сказала Лізбет.

— Замовкни, Лізбет, і дай йому шанс.

— Чотири роки на фронті без жодного поранення, — продовжив Адамберґ, — це, м'яко кажучи, диво. У 1915 році лахмітник урятував життя свого пораненого капітана, знайшовши його на нічийній землі. Перед тим, як рушити в тил, капітан на знак вдячності подарував рядовому Журно свій перстень.

— Комісаре, — сказала Лізбет. — Ми тут не для того, щоб обговорювати хороші історії добрих давніх часів. Не замилюйте очі. Ми тут, щоб говорити про Дамаса.

Адамберґ поглянув на Лізбет. Вона була блідою, і це вперше комісар побачив, що чорна шкіра може збліднути. Вона набула сірої барви.

— Але історія Дамаса — це далека історія добрих давніх часів, Лізбет, — сказав на те Адамберґ. — Отже, продовжуємо. Рядовому Журно пощастило. У персні капітана був діамант, більший за сочевицю. Всю війну Еміль Журно носив його на пальці, повернувши каменем усередину і заквецявши брудом, щоб діамант не вкрали. Демобілізований у 1918 році, він повертається у свої злидні в Кліші, але персня не продає. Для Еміля Журно перстень стає рятівним і священним. Два роки по тому в поселенні вибухає чума, руйнуючи цілі вулиці. Але родина Журно — Еміль, його дружина і шестирічна донечка Клементина — не захворіли. Про них почали перешіптуватися, посипалися звинувачення. Від лікаря, що забіг у селище, Еміль дізнається, що діамант захищає від мору.

— Ці всі дурниці — правда? — з бару запитав Бертен.