Розділ «7»

— Ви їх пам'ятаєте?

Жос повільно почухав щоку.

— Був ще один тип, який розповідав про своє життя, без початку і кінця, як завжди, — сказав він. — І ще одне послання італійською, як цього ранку.

— Це латина, Ле Ґерне.

На мить Жос змовк.

— І взагалі, мені це не подобається. Читати листи, яких не розумієш, — не надто чесна робота. Чого він хоче, цей тип? Набриднути всім навколо?

— Цілком імовірно. Скажіть, будь ласка, а чи не могли б ви сходити за тими повідомленнями?

Жос випив свій келих і піднявся. Справа приймала несподіваний оберт. Він хвилювався, як і тієї ночі на морі, коли все стало хаосом і не було жодної точки опори. Вони гадали, що скелі по правому облавку, а на світанку з'ясувалося, що вони прямо по курсу на північ. Тоді він ледь уник катастрофи. Жос швиденько сходив за листами і повернувся, розмірковуючи про те, а чи не перебуває зараз Декамбре по лівому облавку, коли Жос гадає, що він по правому. А тоді поклав три конверти кольору слонової кістки на стіл.

Бертен щойно приніс гарячі страви — ескалоп з картоплею по-нормандськи — і третю карафку. Жос накинувся на їжу, не чекаючи на Декамбре, який уголос читав опівденне повідомлення:

— «Цього ранку я пішов у контору, і вказівний палець лівої руки у мене дуже болів через вивих, який я собі заробив, воюючи зі згадуваною вчора жінкою. (...) Моя дружина пішла в лазню (...) щоб помитися після довгого часу, який вона провела в пилюці будинку. Вона прикидається, ніби прийняла рішення бути відсьогодні дуже чепурною. Скільки це триватиме, я легко можу передбачити». Я знаю цей текст, чорт забирай, — сказав старий, загортаючи листа назад у конверт, — та сприймаю, наче в тумані. Або я начитався забагато, або пам'ять мені зраджує.

— Секстант також іноді зраджує.

Декамбре знову наповнив келихи і взявся за наступне повідомлення:

— «Terrae putrefactae signa sunt animalium ex putredine nascentium multiplicatio, ut sunt mures, ranae terrestres (...), serpentes ас vermes, (...) praesertim si minime in illis locis nasci consuevere». Можна, я залишу його собі? — запитав він.

— Якщо це вам щось підкаже.

— Поки що нічого. Але я розгадаю, Ле Ґерне, розгадаю. Цей тип грається в кота-мишку, і вистачить одного слова, яке виведе мене на істинний шлях, я певен щодо цього.

— На шлях куди?

— До розгадки, чого ж хоче автор.

Жос стенув плечима.

— З вашим характером ви б ніколи не змогли працювати Оповісником. Бо якщо зупинятися на всьому, що ти читаєш, то настане край всьому. Ви не зможете більше зачитувати, бо захлинетеся словами. А Глашатай має бути вищим за такі речі. Через мою урну проходили різні божевільні слова. От тільки я ніколи не бачив, щоб хтось платив більше, ніж встановлено за тарифом. Чи щоб хтось писав латиною, виводив «б» схожі на «в». І навіщо це все, спитати б?

— Аби лишатися сірим кардиналом. З одного боку, це ж навіть не він говорить, адже просто цитує тексти. Розумієте хитрість? Він навіть рук не намочив.