Розділ «XXIV»

Повернувся Кестер.

— Нема?

— Нема, — відповів він.

Він сів у машину.

— Тепер об'їдемо ще інші вулиці. У мене таке передчуття, що ми кожну хвилину можемо зустріти їх.

Машина заревіла, і Кестер зразу ж приглушив її. Ми тихо скрадалися вулицями крізь білу хуртовинну ніч; на поворотах я притримував Готфріда, щоб він не сковзнув униз; час від часу ми зупинялися метрів за сто від пивниці, і Кестер довгими стрибками біг назад, щоб заглянути туди. його охопило якесь страшне, холодне біснування; він не думав про те, щоб спершу відвезти Готфріда, двічі був уже повертав додому, але потім знову розвертався, бо гадав, що саме в цей момент ті четверо можуть з'явитися на вулиці.

Раптом ми помітили попереду, на довгій, безлюдній вулиці темну групу людських постатей. Кестер миттю вимкнув запалювання, і ми безшумно, без світла наблизились до них. Вони не чули нас і спокійно розмовляли.

— Їх чотири, — шепнув я Кестеру.

В ту ж мить машина заревіла, кулею промчала останні двісті метрів, вискочила до половини на тротуар і, завищавши, зупинилась на відстані одного метра від людей, які крикнули від жаху. Кестер наполовину висунувся з машини, його тіло, мов сталева пружина, було готове до стрибка, а обличчя — невмолиме, як сама смерть.

Виявилося, то були не ті, кого ми шукали. Один з них — п'яненький. Вони почали лаяти нас. Кестер нічого не відповів їм. Ми поїхали далі.

— Отто, — сказав я, — сьогодні ми не спіймаєм його. Не думаю, щоб він наважився вийти на вулицю.

— Мабуть, так, — відповів він через деякий час і повернув машину.

Ми поїхали до Кестера на квартиру. Його кімната мала окремий вихід, і нам не довелося нікого будити. Виходячи з машини, я сказав:

— Чому ти не хотів сказати поліції, який він був на вигляд? Ми ж могли б допомогти розшукати його. І ми ж таки бачили його досить чітко.

Кестер поглянув на мене.

— Тому, що ми самі розрахуємося з ним, без поліції. Ти, може, думаєш… — він заговорив тихо, приглушено, в його голосі було щось моторошне, — що я передам його поліції? Щоб його на кілька років посадили до в'язниці? Ти ж знаєш, чим кінчаються всі ці процеси! Ті молодчики впевнені, що для них знайдуться поблажливі судді! Але так не буде! Я скажу тобі: коли б навіть поліція знайшла його, я б заявив, що це не той, аби тільки він мені знову колись попався! Готфрід мертвий, а він живий! Не буде цього!

Ми взяли носилки з сидінь і понесли їх крізь бурю й сніг до кімнати… У нас на душі було так, ніби ми у Фландрії і несемо вбитого товариша з окопів у тил.

Ми купили труну і яму на общинному кладовищі. Коли його ховали, був ясний, сонячний день. Ми самі закрили труну і знесли її сходами вниз. З нами йшло небагато людей: Фердінанд, Валентин, Альфонс, бармен Фред, Георг, Юпп, пані Штос, Густав, Стефан Гріголяйт і Роза. Перед воротами кладовища нам довелося трохи почекати. Перед нами рухалися ще дві траурні процесії, які треба було пропустити. В одній рухалося похоронна авто, у другій — коні, вкриті чорносрібними попонами, тягли катафалк; за нею нескінченними рядами йшли близькі небіжчика і жваво розмовляли між собою.

Ми зняли труну з машини і самі опустили на вірьовках у яму. Могильник був задоволений з цього, бо в нього було досить роботи біля інших могил. Ми запросили й священика. Невідомо, що б на це сказав Готфрід, але Валентин хотів цього. Правда, ми попросили пастора не казати ніякої проповіді. Він мав прочитати лише певне місце із біблії. Попик був маленький, старий і короткозорий чоловічок. Підійшовши до могили, він зачепився за грудку землі і був би впав у яму, якби Костер і Валентин не підтримали його. Та коли він спіткнувся, у нього випали з рук біблія і окуляри, які він хотів було надіть. Вони впали в могилу. Священик збентежено дивився в яму.

— Хай уже буде так, пане священику, — сказав Валентин, — ми заплатимо вам за ті речі.