Розділ «XXIV»

— А ви можете описати вбивцю?

Кестер твердим поглядом дивився на мене.

— Ні, — відповів я. — Я теж нічого не бачив.

— Дивно, — промовив чиновник.

— Ми саме розмовляли між собою і ні на що не звертали уваги. Все це сталося незвичайно швидко.

Чиновник зітхнув:

— Тоді мало надій на те, щоб спіймали тих типів.

Він дописав протокол.

— Загиблого можна забрати? — спитав Кестер.

— Власне кажучи… — чиновник глянув на лікаря. — Причина смерті встановлена?

Лікар кивнув головою:

— Я вже виписав посвідчення.

— А де куля? Я повинен взяти з собою кулю.

— Тут дві сліпі рани. Мені довелось би… — лікар завагався.

— Мені потрібні обидві кулі, — сказав чиновник, — Мені треба знати, чи вони з тої самої зброї.

— Звичайно, — відповів Кестер на погляд лікаря.

Санітар підсунув ближче носилки й опустив світло. Лікар взяв інструменти й почав копирсатися пінцетом у ранах. Першу кулю він знайшов швидко, вона сиділа не дуже глибоко. Другу рану довелося розрізати. Він натягнув гумові рукавички аж до ліктів, взяв затиски й ніж. Кестер швидко підступив до носилок і закрив Готфріду очі, що все ще були напіврозплющені. Почувши, як чиркнув ніж, я відвернувся. Якусь мить я поривався до лікаря, щоб відштовхнути його, бо в мене промайнула думка, що Готфрід лише втратив свідомість і лікар його може дійсно зарізати… але потім я знов усвідомив те, що сталося. Ми досить бачили мертвих, щоб зрозуміти це.

— Ось вона, — сказав лікар, випростуючись. Він витер кулю і передав її чиновникові.

— Така сама. З того ж самого револьвера, правда ж?

Кестер нахилився й уважно оглянув маленькі кулі, що, перекочуючись на долоні чиновника, блідо поблискували.