Розділ «XXIV»

Жінка грюкнула дверима. Ленц освітив кишеньковим ліхтариком двері. Це тут чекали на старосту артілі штукатурів Гергарда Пешке.

Внизу стихло. Поліція пішла геть, і двір спорожнів.

Ми ще трохи почекали, потім пішли сходами вниз. За чиїмись дверима у темряві тихо й жалібно плакала дитина.

Ми йшли через передній двір. Астролог сидів самотній перед своїми астрономічними картами.

— Гороскоп, панове? — гукнув він до нас. — Чи, може, поворожити на руці?

— Давай, — сказав Готфрід, простягаючи йому руку.

Той якусь мить дивився на руку.

— У вас порок серця, — беззаперечно заявив він. — Почуття дуже розвинені, лінії розуму дуже короткі, зате ви музично обдаровані. Багато мрієте, але не годитесь для родинного життя. І все ж я бачу тут троє дітей. Ви — натура дипломатична, більш відлюдна, ніж товариська, і проживете до вісімдесяти років.

— Вірно, — заявив Готфрід. — Так і моя мати ще дівчиною казала: хто злий, той постаріє. Мораль — це видумка людей, а не висновки з досвіду життя.

Він дав астрологові гроші, і ми пішли далі. На вулиці не було ні душі. Чорна кішка перебігла нам дорогу.

Ленц показав у протилежний бік:

— Тут би нам слід повернутися назад.

— Нічого, — заперечив я, — перед цим ми бачили білу; отже, це взаємно урівноважується.

Ми йшли вулицею. На другому боці назустріч нам ішло кілька чоловік. Чотири молоді хлопці. На одному були світложовті нові шкіряні краги, на інших — щось подібне до армійських чобіт. Вони зупинились і дивились в наш бік.

— Він! — гукнув раптом той, що в крагах, і побіг через вулицю до нас. За якусь мить гримнули два постріли, парубок кинувся тікати, і всі четверо розбіглися так швидко, як тільки могли. Кестер було рвонувся за ними, але потім якось дивно повернувся вбік, щось вигукнув здавленим голосом і розчепірив руки, намагаючись підтримати Готфріда Ленца, який важко упав на брук.

У першу секунду я подумав, що Ленц просто впав; потім побачив кров. Кестер розпахнув йому піджак, розірвав сорочку на грудях — звідти ключем била кров.

Я притиснув до рани свою хусточку.

— Побудь тут, я прижену машину! — крикнув Кестер і побіг.

— Готфріде, — покликав я, — ти чуєш мене?

Його обличчя посіріло. Очі були напівзаплющені. Повіки не рухались. Я однією рукою підтримував його голову, а другою притискував хусточку до рани. Став біля нього на колінах, прислухався, чи не дише він, чи не хрипить, але не почув нічого… ніде не було ні звуку, лише безконечна вулиця, будинки без кінця і ніч без кінця… Я тільки чув, як тихо плюскотіла кров, зливаючись на брук, і усвідомлював, що це могло вже не раз статися з ним, але тепер — не міг повірити в це…