Розділ «XXIV»

— Так, — сказав він.

Чиновник загорнув їх у папір і сховав у кишеню.

— Власне, це й не дозволяється, — сказав він потім, — але якщо ви хочете забрати його додому, а… обставини з'ясовані, — адже так, пане докторе? — Лікар кивнув. — Ви ж судовий лікар, — вів далі чиновник, — ну, то… як хочете… Ви лише повинні… можливо, завтра ще з'явиться комісія…

— Я знаю, — сказав Кестер. — Ми все лишимо так, як є.

Чиновники вийшли.

Лікар знову закрив рани Готфріда і заклеїв їх.

— Як ви хочете? — спитав він. — Можна взяти носилки. Вам лише слід повернути їх сюди протягом наступного дня.

— Добре, дякую. — сказав Кестер. — Давай, Роббі…

— Я можу допомогти вам, — звернувся до нас санітар.

Я похитав головою:

— Ми вже якось і самі.

Ми взяли носилки, винесли їх на вулицю й поклали на обидва ліві сидіння, що разом з відхиленою спинкою утворювали рівну площину. Санітар і лікар теж вийшли за нами на вулицю. Ми прикрили Готфріда його пальтом і поїхали. Через хвилину Кестер повернувся в мій бік:

— Проїдемо ще раз тими вулицями. Я вже раніше раз об'їхав їх. Але тоді ще було надто рано. Можливо, вони тепер десь там.

Почав іти ріденький сніг. Кестер вів машину майже безшумно. Він час від часу вимикав швидкість і навіть запалювання. Він не хотів, щоб нас було чутно, хоча ті четверо, яких ми шукали, й не знали, що у нас є машина. Потім ми безшумно попливли, мов білий привид, крізь сніг, який падав дедалі густіше. Я дістав з інструментального ящика молоток і поклав поруч, щоб можна було миттю вискочити з машини й бути готовим до бою. Ми їхали вздовж вулиці, на якій трапилась ця пригода. Під ліхтарем ще виднілася темна пляма крові. Кестер вимкнув світло. Ми рухалися біля самого тротуару й оглядали вулицю. Ніде ні душі. Тільки в освітленій пивничці чулися голоси.

Кестер зупинив машину біля перехрестя вулиць.

— Побудь тут, — сказав він, — я загляну туди.

— Я піду з тобою, — відповів я.

Він зміряв мене поглядом, який був мені знайомий ще з тих часів, коли він сам ходив у розвідку.

— Я не буду чіпати його в пивничці… — пообіцяв Кестер. — Бо там він ще вислизне в мене… Лише подивлюсь, чи він там. А потім почекаєм на нього. Побудь біля Готфріда.

Я кивнув, і він зник у хуртовині. Сніжинки летіли мені в обличчя і танули на нім. Раптом мені стало боляче, що Готфрід прикритий, наче уже не наш. Я зсунув пальто з його голови. Тепер сніг падав також і на його обличчя, на його очі і на рот, але не танув. Я вийняв хусточку, витер сніг і знову прикрив голову пальтом.