Розділ «XXIV»

— Мені не шкода книги, — відповів попик тихо, — але ж окуляри потрібні мені.

Валентин виламав гілку з живої огорожі. Потім став навколішки біля ями, і йому вдалося зачепити окуляри за дужку й витягти їх з-поміж вінків. Оправа була золота. Мабуть, саме тому піп хотів повернути їх собі. Біблія ковзнула збоку за труну; щоб її витягти, треба було спершу полізти в яму і знайти. Але цього і сам священик не хотів. Він стояв зніяковілий біля ями.

— Може, мені, замість читати, сказати кілька слів? — спитав він.

— А, облиште, пане священику, — сказав Фердінанд. — У нього ж там увесь завіт…

Сильно пахло розритою землею. В одній земляній брилі сиділа лялька хруща. Коли земля буде знов засипана, лялечка і далі буде жити в землі, перетвориться на жука і наступного року вибереться з грудки і знову побачить світ. А Готфрід був мертвий. Він згас. Ми стояли біля його могили, ми знали, що його тіло, його волосся, його очі ще існують, правда, уже не такі, як раніше, але ж існують, і все ж він уже пішов від нас і ніколи вже не повернеться. Це неможливо було осягнути. Шкіра у кожного з нас була тепла, мозок працював, наші серця гнали кров по жилах, ми жили, як і раніше, як і вчора, ніхто з нас раптом не втратив руки, ніхто не осліп, не онімів, все було, як і завжди, ми невдовзі мали піти звідси, а Готфрід мав лишитись там і ніколи вже не міг піти слідом за нами. Це неможливо було осягнути…

Брили землі загупали об труну. Могильник дав нам лопати, і ми, — Валентин, Кестер, Альфонс і я, — закопали Готфріда землею, як закопали вже колись багатьох товаришів. У мене в голові громом гриміла стара солдатська пісня — стара, сумна солдатська пісня, яку Готфрід так часто співав…

Аргоннський ліс, Аргоннський ліс,

Ти тихим цвинтарем станеш колись…

Альфонс приніс простий, чорний дерев'яний хрест — такий самий, яких сотні тисяч стоять нескінченними рядами на солдатських могилах у Франції. Ми встановили його в узголів'ї могили.

— Ну, ходімо, — зрештою хрипко сказав Валентин.

— Ходімо, — промовив Кестер, але не зрушив з місця.

Ми всі стояли на місці. Валентин обвів усіх очима.

— За що? — ледве вимовляючи слова, сказав він. — Скажіть, за віщо? Прокляття!…

Ніхто не відповів.

Валентин кволо ворухнув рукою;

— Ходімо.

Ми пішли по гравійовій дорозі до виходу. Біля воріт на нас чекали Фред, Георг і інші.

— Він так дивно умів сміятись… — промовив Стефан Гріголяйт, сльози полилися струмками по його безпорадному й гнівному обличчю.

Я оглянувся. Ніхто не йшов за нами…