Розділ 3

Я згадала, як принц говорив про те, як «зазвичай міркує» Дракон, — ніби він подумав про це заздалегідь, ніби мало не спланував це.

— Образити вас? — перепитала я.

— Він думає, ніби я забираю жінок, аби змушувати їх торгувати собою для мене, — сказав Дракон. — Так думає більшість отих придворних: вони б самі вчинили так само, якби мали можливість. Тож, гадаю, він вважав, ніби так наставить мені роги. Він був би надзвичайно радий розповісти про це всьому двору, не сумніваюся. Саме таким переймаються магнати, вбиваючи свій час.

Говорив він зневажливо, та він явно був достатньо злий, коли увірвався до кімнати.

— Навіщо йому вас ображати? — боязко запитала я. — Хіба він не приїхав… попросити у вас трохи чарів?

— Ні, він приїхав насолодитися виглядом на Пущу, — сказав Дракон. — Звісно, він приїхав по чари, а я послав його у своїх справах — рубати ворожих лицарів і не пхати носа в те, чого він майже не розуміє, — він пирхнув. — Він почав вірити власним трубадурам — хотів спробувати повернути королеву.

— Але ж королева мертва, — спантеличено промовила я. З цього й почалися війни. Уже майже двадцять років тому кронпринц Росьї Васілій приїхав до Польні з посольством. Він закохався в королеву Ганну, і вони втекли разом, а коли королівські вояки майже наздогнали їх, вони втекли до Пущі.

Так історія й закінчилася: ніхто, увійшовши до Пущі, не повертався з неї, принаймні не повертався цілим і при своєму розумі. Часом ці люди виходили сліпими, з криком, часом вони виходили покрученими й настільки спотвореними, що й упізнати годі, а найгірше було тоді, як вони часом виходили, зберігши власне обличчя, яке, втім, приховувало жагу крові, щось жахливо зіпсоване всередині.

Королева та принц Васілій не вийшли взагалі. Король Польні звинуватив спадкоємця престолу Росьї в її викраденні, король Росьї звинуватив Польню у загибелі свого спадкоємця, і відтоді війни між нами відбувались одна за одною, з перервами лише на рідкісні перемир’я та кілька недовговічних угод.

Тут, у долині, ми хитали головою, згадуючи цю історію; усі погоджувалися з тим, що це все зробила Пуща. Щоб королева, із двома малими дітьми, та й утекла? Розпочала війну з власним чоловіком? Їхнє сватання зажило великої слави, про їхнє весілля розповідав із десяток пісень. Мати співала мені одну з них, ті уривки, які пам’ятала; звісно, жоден мандрівний співець їх уже не виконував.

За цим явно стояла Пуща. Можливо, хтось отруїв їх обох водою, набраною з річки саме там, де вона входила в Пущу; можливо, якийсь придворний, котрий проходив гірським перевалом до Росьї, випадково провів ніч під темними деревами біля її краю та повернувся до двору з чимось іншим усередині. Ми знали, що це була Пуща, та це нічого не міняло. Королева Ганна все одно зникла, і зникла вона разом із принцом Росьї, і тому ми завзято воювали, а Пуща з кожним роком заповзала трохи далі в обидва королівства, живлячись їхніми смертями та всіма смертями з того часу.

— Ні, — сказав Дракон, — королева не загинула. Вона й досі в Пущі.

Я витріщилася на нього. Він говорив сухо, впевнено, хоча я ніколи не чула нічого подібного. Та це було достатньо жахливо, щоб я в це повірила: застрягнути в Пущі на двадцять років, нескінченно бути ув’язненим у якийсь спосіб — Пуща була здатна на таке.

Дракон знизав плечима та махнув рукою у бік принца.

— Її вже не витягнути, а він би лише спричинився до чогось гіршого, якби зайшов, але він і слухати про це не хотів, — він пирхнув. — Він гадає, ніби став героєм, убивши гідру, якій був один день.

У жодній із пісень не згадувалося, що Вандалуській гідрі був лише один день; це добряче знецінювало історію.

— Хай там як, — промовив Дракон, — я гадаю, що він справді почувається ображеним; пани та принци все одно ненавидять чари, а тим більше — через те, наскільки сильно вони їм потрібні. Так, якась така дріб’язкова помста найімовірніша.

Я легко могла в це повірити, і Драконова думка була мені цілком зрозумілою. Якби принц мав на меті насолодитися супутницею Дракона, хоч ким була ця дівчина (я раптово обурилась, уявивши собі на своєму місці Касю, яку не могли би врятувати навіть небажані чари), то він би не просто пішов спати. Цей спогад не вкладався б йому в голові як слід, наче не той фрагмент головоломки.

— Однак, — додав Дракон із легкою поблажливістю в голосі, наче я була цуциком, який відмовився пожувати черевик, — це не зовсім нікчемна ідея: я маю бути здатним змінити його пам’ять в іншому напрямку.

Він підняв руку, і я спантеличено промовила: