Розділ 3

Я квапливо побігла назад сходами, ступаючи босоніж і якомога тихіше: гостьові кімнати були на третьому поверсі, між моєю кімнатою та бібліотекою. Я сіла в кінці сходів і почала слухати звуки їхніх чобіт на нижчих сходинках, аж поки звуки не стихли. Я не знала точно, чи стане мені духу відверто піти проти Дракона: якщо він застане мене під час спроби постукати у принцові двері, він точно зробить зі мною щось жахливе. Але він уже робив зі мною дещо жахливе. Я була впевнена, що Кася скористалася б можливістю: якби вона була тут, вона би пішла, відчинила двері, вклякла біля принцових ніг і стала благати його про порятунок, не як налякана дитина, що белькоче, а як діва з казок.

Я повернулася до своєї кімнати та прорепетирувала цю сцену, бурмочучи слова собі під ніс, тим часом як сонце заходило. А коли нарешті стало темно та пізно, я посунулася униз сходами з шаленим серцебиттям. Але я все одно боялася. Спершу я пішла вниз і подивилася, чи точно в бібліотеці та лабораторії не горить світло — Дракон уже ліг спати. На третьому поверсі під першою гостьовою кімнатою було видно помаранчеве світло від тьмяного вогника, а дверей до Драконової спальні мені не було видно зовсім; вони загубились у тінях у кінці коридору. Та я все одно завагалася на сходовому майданчику, а потім замість цього спустилася до кухонь.

Я сказала собі, що голодна. З’їла кілька шматочків хліба та сиру, аби дати собі сил, стоячи перед вогнем і трусячись, а тоді повернулася нагору. Зовсім нагору, до своєї кімнати.

Я насправді не могла змусити себе це уявити: я біля принцових дверей, я стою на колінах і виголошую вишукану промову. Я не була Касею, не була якоюсь особливою. Я б лише розплакалася та виставила себе божевільною, а він би, мабуть, викинув мене геть або ще гірше — покликав би Дракона, щоб я дістала належне покарання. Чому б він мені повірив? Селянській дівчині у домотканій сукні, нікчемній служниці у Драконовому домі, що розбудила б його посеред ночі з дикою історією про те, як мене мучить видатний чаклун?

Я розчаровано повернулася до своєї кімнати та різко зупинилася. Посеред кімнати стояв принц Марек і вивчав картину; він зняв покривало, яке я на неї накинула. Він розвернувся та оглянув мене із сумнівом на обличчі.

— Мій пане, ваша високосте, — ледь вимовила я. Прошепотіла слова так, що до нього міг долинути хіба що нерозбірливий шум.

Йому, здається, було байдуже.

— Ну, — сказав він, — ти не одна з його красунь, чи не так? — він перетнув кімнату всього двома кроками: через його присутність вона здавалася меншою. Він підсунув свою руку мені під підборіддя та повернув моє обличчя в один бік, а тоді в інший, оглядаючи його. Я тупо витріщилася на нього. Така близькість до нього дивувала та приголомшувала. Він був вищий за мене, широкий, як і годиться чоловікові, що майже не вилазить з обладунку, гарний, мов на портреті, та чисто поголений, щойно скупався; його золоте волосся темніло й вогко кучерявилося там, де починалася його шия. — Але, можливо, дорогенька, ти маєш якесь особливе вміння, що це компенсує? Він же зазвичай міркує так, хіба ні?

Його слова здавалися не жорстокими, а лише насмішкуватими, і він по-змовницьки всміхався мені згори вниз. Я геть не почувалась ображеною, лише спантеличеною такою великою увагою, ніби мене вже врятували, хоча мені й слова сказати не довелося. А тоді він засміявся, поцілував мене та спритно поліз до моїх спідниць.

Я здригнулася, мов рибина, що намагається вистрибнути із сітки, та почала боротися з ним. Це було все одно, що боротися з дверима вежі — неможливо; він навряд чи взагалі помітив мої спроби. Він знову розсміявся та поцілував мене в шию.

— Не хвилюйся, він не може заперечити, — сказав він, ніби я могла протестувати лише через це. — Він усе одно васал мого батька, хоч і любить залишатися тут, у глушині, пануючи над тобою сам-один.

Не можна сказати, що приборкання мене приносило йому задоволення. Я й досі була німою, а мій опір йому швидше полягав у безладних ударах із легким сумнівом: звісно ж, він так не може, принц Марек, герой, так не може; звісно ж, він узагалі не може хотіти мене насправді. Я не кричала, я не благала, і він, здається, майже не уявляв собі, що я опиратимуся. Гадаю, у звичайному шляхетному домі яка-небудь дуже охоча посудомийка вже забралася б до його спальні та позбавила б його клопоту, пов’язаного з пошуками. Якщо чесно, я б, можливо, і сама була б не від того, якби він відверто спитав мене та дав мені достатньо часу, щоб подолати свій подив і відповісти йому: боролась я більше несвідомо, ніж через бажання відмовити йому.

Та він усе ж таки взяв гору наді мною. Тоді я відчула справжній страх, бажаючи лише втекти; я відіпхнула його руки й уривчасто промовила:

— Принце, я не… прошу, зачекайте, — і хоча він, можливо, і не хотів опору, наразившись на нього, він не звернув уваги — тільки став іще нетерплячішим.

— Отак, отак, добре, — промовив він, неначе я — конячка, яку потрібно притримати та заспокоїти, водночас притиснувши мою руку до мого боку. На моїй домотканій сукні був зав’язаний простим бантом пояс; він уже розв’язав його, а тоді потягнув угору мої спідниці.

Я намагалася стягнути спідниці назад, відіпхнути його та звільнитися — марно. Він тримав мене з дивовижно невимушеною силою. А тоді він потягнувся до власних штанів, і я у відчаї, не думаючи, промовила вголос:

— Ванасталем.

З мене непевно полилася сила. Під його руками, наче броня, зімкнулися вкриті нальотом перли та китовий вус, і він відсмикнув від мене руки та зробив крок назад, а між нами з шурхотом упала стіна оксамитових спідниць. Я, тремтячи й силкуючись перевести дух, наштовхнулася на стіну, тим часом як він витріщався на мене.

А тоді він сказав зовсім іншим голосом, тоном, який я не могла зрозуміти:

— Ти — відьма.