Розділ 32

Уявляєш собі? Я сказала йому, що вважаю його божевільним, а він сказав, що житиме в надії. Коли я розповіла Алоші, вона сміялася десять хвилин, зупиняючись лише, щоб покашляти, а потім вона заявила, що він зробив це, знаючи, що я відмовлюся, просто аби показати дворові, що він тепер вірний Сташекові. Я сказала, що не стану хвалитися тим, що хтось покликав мене заміж, а вона відповіла: от побачиш, він сам про це розпатякає. Звісно ж, наступного тижня мене про це запитало півдесятка людей. Мені мало не закортіло піти сказати йому, що я все ж таки піду за нього, просто аби побачити, як він зіщулюється зі страху, та я надто сильно боялася, що він через якусь причину вирішить довести цю справу до кінця і знайде якийсь спосіб не відпустити мене.

Алоші з кожним днем усе краще, та й дітям ведеться добре. Вони щоранку йдуть разом купатися в морі; я йду з ними та сиджу на березі, але плавати вже не можу — просто йду на самісіньке дно, а дотик солоної води до шкіри мені страшенно неприємний, навіть якщо я просто вмочую в неї ноги. Надішли мені, будь ласка, ще глечик річкової води! Тут я постійно відчуваю легку спрагу, та й для дітей вона корисна. Якщо я даю їм ковтнути її перед сном, у них ніколи не буває кошмарів про вежу.

Цієї зими я прибуду на справжню гостину, якщо ти вважаєш, що це безпечно для дітей. Я подумала, що їм ніколи не захочеться повернутись, але Мариша запитала, чи може вона піти погратися в Наталі знову.

Сумую за тобою.

Я зробила останній чи то стрибок, чи то крок до Веретена та до галявини, де стояла моя власна маленька хатка, яку я винайняла збоку старого сонного дуба. По один бік від моїх дверей його коріння утворювало добрячу заглибину, яку я вимостила травою. Я старалася тримати там якнайбільше плодів із гаю, які могли би брати ходаки. Вона була порожнішою, ніж тоді, коли я пішла, а по інший бік від моїх дверей хтось наповнив мою скриню для дров.

Я поклала решту зібраних плодів у заглибину й на мить увійшла всередину. Прибирати в хатинці не було потреби: за підлогу правив м’який мох, а трав’яне покривало на ліжку вкладалося назад саме, без моєї допомоги, після того, як я вилізала звідти вранці. Мені було конче потрібно зайнятися прибиранням, проте згаяла цього ранку забагато часу, тиняючись беззмістовною і втомленою. Сонце переходило за зеніт, а спізнитись я не хотіла. Лише взяла свою відповідь для Касі та закупорений глек води з Веретена й поклала їх у кошик, щоб можна було віддати їх Данці, а та надіслала їх за мене.

Я повернулася на берег річки, взявши напрямок на захід, щоб нарешті вийти з Пущі. Перетнула Веретено мостом біля Заточека, у затінку високого молодого серцедерева.

Королева Пущі здійснила останній лютий наступ тоді ж, як ми із Сарканом пливли річкою, щоб знайти її, і дерева наполовину поглинули Заточек, перш ніж ми її зупинили. Коли я йшла геть від вежі, мені на дорозі зустрічалися люди, що тікали із села. Я пробігла решту шляху й побачила, що нечисленні відчайдушні оборонці ось-ось зрубають нещодавно посаджене серцедерево.

Вони залишилися позаду, щоб виграти час на втечу для своїх родин, але вони зробили це, очікуючи, що їх заберуть, заразять; попри відвагу, очі в них були дикі, і вони відчували жах. Не думаю, що вони мене послухали б, якби не мій подертий одяг, моє скуйовджене й почорніле від сажі волосся та мої голі ноги на дорозі: мене важко було уявити кимось іншим, крім відьми.

Навіть тоді вони були не зовсім упевнені в тому, чи повірити мені, коли я розповіла їм, що Пуща зазнала поразки, остаточної поразки. Жоден із нас навіть не уявляв собі таке. Проте вони бачили, як богомоли та ходаки раптом побігли назад до Пущі, а на той час усі вони були дуже стомлені. Зрештою вони відступились і дали мені попрацювати. Дереву ще й дня не виповнилося; щоб воно росло, ходаки прив’язали до нього сільського старосту й трьох його синів. Братів мені вдалося витягти, але їхній батько відмовився: у нього в животі вже рік повільно горіла розжарена вуглинка болю.

— Я можу вам допомогти, — заявила я, але старий з усмішкою хитнув головою (його очі вже майже бачили сни), і тверді вузли його кісток і тіла, застряглих під корою, раптом розтанули під моїми руками. Скарлючене серцедерево зітхнуло та випрямилося. Воно скинуло всі свої отруйні квіти одразу; натомість на гілках набубнявіли нові квіти.

Ми якусь мить постояли всі разом під срібними гілками, вдихаючи їхні ледь відчутні пахощі, геть не схожі на важку гнилу солодкість заражених квітів. Тоді оборонці помітили, що роблять, збентежено посунулися та відступилися. Вони боялися прийняти мир від серцедерева так само, як боялися ми із Сарканом у гаю. Ніхто з нас не знав, як уявити собі те, що походить із Пущі та не є злим і сповненим ненависті. Старостині сини безпорадно подивилися на мене.

— Хіба ти не можеш витягнути ще й його? — запитав найстарший.

Мені довелося сказати їм, що його вже нема з чого витягати, що дерево — це і є він. Я була надто стомлена, щоб пояснити дуже добре, та людям, навіть людям з долини, це все одно нелегко було зрозуміти. Сини стояли у спантеличеному мовчанні, не знаючи, горювати їм чи ні.

— Він сумував за матір’ю, — сказав зрештою найстарший, і всі вони закивали.

Ніхто з жителів села не ставився спокійно до того, що в них на мосту росте серцедерево, та вони принаймні довіряли мені достатньою мірою, щоб залишити його там. Відтоді воно добре виросло: його коріння вже завзято перепліталося з колодами мосту, обіцяючи захопити його. Воно було обтяжене плодами, птахами та білками. Поки що мало хто був готовий їсти плоди серцедерева, але тварини довіряли своїм носам. Я своєму теж довіряла: зібрала ще десяток у свій кошик й пішла далі, наспівуючи на курному шляху до Дверніка.

Малий Антон був разом з отарою своєї родини і вилежувався горілиць на траві. Коли я наблизилась до нього, він трохи збентежено підскочив, але в цілому всі звикли до моїх періодичних появ. Можливо, мені попервах і було б ніяково вертатися додому після всього, що сталося, та я після того жахливого дня була страшенно втомлена, водночас втомлена, самотня, зла й сумна; скорбота королеви Пущі та моя власна геть переплелися. Після того, як я нарешті закінчила вичищати Заточек, мої втомлені ноги майже бездумно повернулися й понесли мене додому. Моя мати один раз поглянула на мене у дверях і нічого не сказала, а просто поклала мене в ліжко. Вона сіла біля мене та заходилася гладити мені волосся, співаючи, доки я не заснула.

Наступного дня, коли я вийшла на громадські землі, щоб поговорити з Данкою та розповісти їй дещицю про те, що сталось, а також поглянути на Венсу та на Єжи з Кристиною, усі довкола мене були як на голках. Але я все ще була стомлена й не була налаштована на розважливість, тож просто не звертала уваги на це смикання, а за певний час, протягом якого я нічого не підпалила та не перетворилася на чудовисько, це закінчилося. Це стало для мене наукою щодо того, як змусити людей до себе звикнути; тепер я спеціально регулярно зупинялася у всіх селах, щосуботи в якомусь іншому.

Саркан не повернувся. Я не знала, чи повернеться він коли-небудь. Чула чи то з четвертих, чи то з п’ятих вуст, що він і досі у столиці, дає всьому лад, але він нічого не написав. Що ж, нам ніколи не був потрібен пан, який вирішував би за нас суперечки, цим могли займатися старости, а Пуща вже не була такою небезпекою, як раніше, та було дещо, для чого село потребувало чаклуна, якщо могло його дістати. Тож я обійшла їх усі та наклала заклинання на сигнальні вогні, і тепер, якщо їх запалювали, загорялася відповідна свічка у моїй хатинці, що говорила мені, де я потрібна.

Та сьогодні я прийшла не працювати. Я помахала Антонові й подалася далі, до села. Накриті білими скатертинами і щедро заставлені столи з нагоди врожаю стояли на луці, а посередині був майданчик для танців. Моя мати була там разом із двома найстаршими доньками Венси й виставляла таці, повні тушкованих грибів; я побігла й поцілувала її, а вона поклала руки мені на щоки та пригладила мені скуйовджене волосся, широко всміхаючись.