Розділ 32

— Кісара, — промовила я і потягнула воду. Працювала я обережно, повільно. Вода виступала на корі товстими краплями та повільно стікала тоненькими мокрими струмочками, щоб упасти в землю. Сонце вгорі рухалося вперед, дедалі більше проглядаючи крізь листя, тим часом як воно скручувалось і сохнуло. Доки я закінчила, воно вже зникало з поля зору; моє чоло було липким від поту, а руки — вкриті живицею. Земля в мене під ногами була м’якою та вологою, а дерево стало блідим, як кістка; його гілки видавали звук, схожий на торохтіння паличок на вітрі. Усі плоди на гілках усохли.

Я відійшла на безпечну відстань і запалила його словом. Потім я важко сіла та якомога старанніше витерла руки об траву, а тоді підтягнула коліна до грудей. Ходаки зграбно склали ноги та розсілися довкола мене. Дерево не смикалося та не верещало, бо вже зникло більш ніж наполовину; запалало воно швидко, а горіло без великого диму. Пластівці попелу падали на вологу землю і танули в ній, наче ранні сніжинки. Часом вони падали на мої голі руки, недостатньо великі, щоб пекти, — просто крихітні іскорки. Я не відступилася. Ми були єдиними жалібниками, які зосталися в деревах і тих, хто спав у ньому.

У якусь мить я заснула, стомившись від роботи, між тим як багаття палало далі. Коли я вранці прокинулася, дерево вигоріло, перетворившись на чорний пеньок, який без жодних зусиль розсипався на попіл. Ходаки рівномірно роз­гребли попіл по галявині своїми пальцями, залишивши невеличкий горбок у центрі, де стояло старе дерево. Під ним я посадила плід зі свого кошика. У мене був флакон зілля росту, яке я зварила з річкової води та насіння серцедерев. Я бризнула кілька крапель на горбок і заходилася підбадьорливо співати плоду, доки не висунув голову срібний сіянець і не виріс заввишки з трирічне деревце. Нове дерево не мало власного сну, проте воно несло далі замість змучених кошмарів тихий сон про дерево з гаю, з якого походив плід. Ходаки зможуть їсти його плоди, коли вони з’являться.

Я залишила їх доглядати його, завзято будуючи навіс із високих гілок, щоб його свіженькі нові листочки не засмажилися на жаркому сонці, та пішла геть крізь каміння, повертаючись до Пущі. На землі було повно достиглих горіхів і заростей ожини, та я не усвідомлювала цього на ходу. Їсти якісь плоди з-за меж гаю ще довго не буде безпечно. Надто вже багато скорботи було під гілками, надто вже багато досі було змучених серцедерев, на яких тримався ліс.

Я витягнула кількох людей із серцедерева в Заточеку та ще кілька — з росьїнського боку. Та це були люди, забрані лише зовсім недавно. Серцедерева забирали все: не тільки сни, а й плоть і кістки. Як я довідалася, Марекова надія завжди була марною. Кожен, хто затримувався всередині більш ніж на тиждень-два, ставав надто рідним дереву, щоб бути витягнутим назад.

Мені вдалося зробити легше декому з таких і допомогти їм упасти у довгий глибокий сон. Деякі з них навіть самі знайшли дорогу до снів, щойно королева Пущі віддалилась, а її життєдайний гнів зник. Але так лишалися сотні серцедерев, які й досі стояли, багато з них — у темних і таємних місцях Пущі. Я не знайшла ласкавішого способу їх звільнювати, ніж витягувати з них воду та палити їх. Це все одно щоразу видавалося вбивством, хоча я знала, що це краще, ніж лишати їх, коли вони застрягли та затрималися. Сіра гризота цього лишалася зі мною надалі.

Цього ранку мене зненацька вирвало зі стомленого туману дзеленчання дзвоника, і я відсунула кущ, за яким на мене витріщилася жовта корова, що задумливо жувала траву. Я усвідомила, що перебуваю біля кордону з росьїнського боку.

— Тобі краще повернутися додому, — сказала я корові. — Я знаю, що жарко, та надто вже ймовірно, що ти з’їси тут щось не те.

На віддалі її кликав голос якоїсь дівчинки, а за мить вона пройшла крізь кущі та зупинилася, побачивши мене; їй було років дев’ять.

— Вона часто тікає до лісу? — запитала я її, трохи плутаючись у росьїнській.

— Наша лука надто маленька, — відповіла дівчинка, піднявши на мене ясні сині очі. — Та я завжди її знаходжу.

Я опустила на неї погляд і зрозуміла, що вона каже правду: усередині неї була ниточка яскравого срібла, були чари, що текли близько до поверхні.

— Не пускай її надто далеко, — сказала я. — А як станеш старшою, прийди та знайди мене. Я живу по інший бік Пущі.

— Ти Баба-Яга? — зацікавлено спитала вона.

— Ні, — відповіла я. — Проте її можна назвати моєю подругою.

Тепер, прокинувшись достатньо, щоб зрозуміти, де я, я негайно повернулася назад, на захід. Росьяни наді­слали вояків патрулювати кордони Пущі зі свого боку, а я не хотіла їх бентежити. Вони й досі тривожилися, коли я час від часу з’являлася з їхнього боку, навіть після того, як я повернула кількох зниклих жителів їхніх сіл, і ставити це їм на карб я насправді не могла. Усі пісні, що просочувалися з Польні, по-всякому брехали про мене, так, що це тривожило, і я підозрювала, що най­обурливіші пісні барди взагалі не доносили до мого боку долини. Якогось чолов’ягу, як я чула, кілька тижнів тому з ганьбою вигнали з корчми в Ольшанці за спробу заспівати пісню, у якій я обернулася на вовкулаку та зжерла короля.

Та моя хода все одно була легшою: зустріч із маленькою дівчинкою та її коровою частково зняла сірий тягар з моїх плечей. Я проспівала пісеньку Яги для ходіння та квапливо пішла назад, додому. Я була голодною, тож на ходу з’їла один плід зі свого кошика. Я відчувала в ньому смак лісу, текучі чари Веретена, що застрягли в корінні, гіллі та плодах; вони були просочені сонячним світлом і стали солодким соком у мене на язиці. Було в ньому й запрошення, і я, можливо, колись захочу його прийняти — якось тоді, коли я втомлюся та буду готовою до власного довгого сну. Та поки що це були всього лише двері, що стояли відчиненими на віддаленому пагорбі, друг, який махав мені здалеку, та глибоке відчуття спокою в гаю.

Кася написала мені з Ґідни; дітям велося так добре, що на краще годі було сподіватися. Сташек і досі був дуже тихим, але він устав і заговорив до магнатів, коли їх скликали на голосування, достатньо добре, щоб переконати їх коронувати себе за умови регентства його діда. Він також погодився на заручини з донькою архікнязя Варші, дев’ятирічною дівчинкою, яка, вочевидь, справила на нього чимале враження своєю здатністю доплюнути до іншого краю садової ділянки. Я трохи сумнівалася, що це може бути основою для шлюбу, та гадаю, це було ненабагато гірше за одруження з нею через те, що інакше її батько міг би спровокувати повстання.

На честь Сташекової коронації відбувся турнір, і він попросив Касю бути йому за захисницю, що викликало серйозний відчай у його бабусі. Вийшло почасти на краще, бо росьяни надіслали загін лицарів, а після того, як Кася поборола їх усіх, їм стало боязко вдиратися до нас, аби помститися за битву на Ридві. З облоги вежі втекло достатньо вояків, які несли із собою оповідки про невразливу золоту королеву-воїтельку, кровожерливу й нестрим­ну; люди ж переплутали її з Касею. Тож Росья знехотя прийняла вимогу Сташека поновити мирний договір, і наше літо закінчилося крихким миром, який дав обом сторонам час на зализування ран.

Сташек також скористався Касиним тріумфом, аби призначити її капітаном своєї гвардії. Тепер вона вчилася правильно битися мечем, щоб випадково не врізатися в інших лицарів і не збивати їх із ніг, коли всі вони проходили разом муштру. Двоє панів і один архікнязь попросили в неї її руки, і Соля, як вона обурено писала мені, теж.