Розділ 32

— Подивись на себе, — мовила вона, витягнувши з мого волосся довгу сріблясту гілку й трохи засохлого брунатного листя. — І ти цілком могла б ходити у чоботях. Я маю наказати тобі піти помитись і тихо сісти в кутку, — мої голі ноги були вкриті товстим шаром пилу по коліна. Проте вона сміялася, радісна, а мій батько під’їздив на возі з дровами для вечірнього багаття.

— Я причепурюся, перш ніж настане час їсти, — сказала я, поцупивши грибочок, і пішла посидіти з Венсою у світлиці її будинку. Їй було краще, та вона все одно здебільшого сиділа у кріслі біля вікна та лише потроху шила. Кася написала і їй, але лист був напруженим, надуманим; я зачитала його Венсі й трохи пом’якшила, де змогла. Венса слухала його мовчки. Гадаю, вона потай відчувала провину, відповідну таємній Касиній досаді: провину матері, що змирилася з необов’язковою долею. Це теж гоїтиметься довго, якщо загоїться взагалі. Та все ж вона дозволила мені переконати себе піти зі мною на луку, і я побачила, що вона влаштувалася біля столів разом із доньками.

Цього року намету не було — це було лише наше власне невеличке сільське свято. Велике свято було в Ольшанці, як це було кожного року без відбору — як буде кожного року віднині й надалі. Нам усім було надто жарко їсти на сонці (дивне відчуття для пори врожаю), доки воно нарешті не опустилось як слід. Мені було байдуже. Я з’їла велику миску кислого журеку, у якому плавали скибочки варених яєць, і цілу тарілку тушкованої капусти з ковбасою, а тоді — чотири млинці, повних черешень. Далі ми всі розсілися на сонці, стогнучи про те, яка добра була їжа, та про те, що ми всі переїли, тим часом як малі діти вільно бігали лукою, аж доки мало-помалу не полягали під деревами та не поснули. Людек виніс свою суку[1], поклав її собі на коліна й заграв, спершу тихо; що більше дітей починало дрімати, то більше інструментів виходило та починало підігравати йому, а люди, на яких находив відповідний настрій, плескали в долоні та співали; потім же ми відкрили барила з пивом і пронесли колом холодний глек горілки, винесений із Данчиного льоху.

Я танцювала з Касиними братами й зі своїми, а потім — з кількома іншими хлопцями, яких трохи знала. Гадаю, вони трохи осторонь під’юджували один одного мене запросити, та мені було байдуже. Вони трохи хвилювалися, чи я, бува, не жбурну вогнем їм у голови, але не так, як хвилювалася я, коли пробиралася в сутінках подвір’ям старої Ганки, щоб накрасти з її яблуні великих солодких червоних яблук, які було найсмачніше їсти. Ми всі були щасливі, усі разом, і я впізнавала пісню річки, що пробігала землею під нашими ногами, ту пісню, під яку ми танцювали насправді.

Я незграбно сіла, задихана, перед материним кріслом; моє волосся знову розпатлалося та попадало довкола моїх плечей, а вона зітхнула й поклала його собі на коліна, щоб заплести в косу знову. Мій кошик лежав біля її ніг, і я ді­стала ще один із плодів дерева, щоб з’їсти, золотий і вщерть повний соку. Я облизувала собі пальці та майже загубилась у багатті, аж тут Данка раптово підвелася з довгої лави, що впиралася в нашу. Вона поставила чарку та промовила достатньо голосно, щоб привернути загальну увагу:

— Мій пане.

Біля проходу в колі стояв Саркан. Одну руку він поставив на найближчий до себе стіл; у світлі вогню, коли воно підскочило, виділилися його срібні персні, вишукані срібні ґудзики та звивиста срібна вишивка на краях його синього плаща: дракон із головою на комірі, що повністю проходив полами плаща, після чого його хвіст повертався до коміра з іншого боку. Мереживні манжети його сорочки вибивалися з рукавів, а чоботи в нього були так яскраво начищені, що в них сяяв вогонь. Вигляд він мав величніший за королівську бальну залу та геть неймовірний.

Ми всі, включно зі мною, витріщилися на нього. Його вуста потоншали від того, що я колись назвала б невдоволенням, а тепер назвала ущипливою досадою. Я звелася на ноги й пішла до нього, облизуючи забруднений великий палець. Він кинув погляд на розкритий кошик за мною, побачив, що я їла, та зло витріщився на мене.

— Це страхітливо, — заявив він.

— Вони чудові! — відповіла я. — Вони всі спілі.

— Тим краще, щоб обернути тебе на дерево, — сказав він.

— Я поки що не хочу бути деревом, — заявила я. У мені зі сміхом вирував ясний потік щастя. Він повернувся. — Коли ти прибув?

— Сьогодні по обіді, — напружено сказав він. — Я, звісно, приїхав одержати податки.

— Звісно, — промовила я. Я була впевнена, що він навіть спершу навідався до Ольшанки по данину, щоб просто мати можливість трохи довше вдавати, ніби це — правда. Та я насправді не могла змусити себе прикидатися разом із ним, навіть стільки часу, щоб йому вдалося звикнути до цієї думки; кутики мого рота вже підіймалися без моєї волі на це. Він зашарівся й відвів погляд, але користі йому з того не було, тому що всі інші спостерігали за нами з величезним інтересом, надто п’яні від пива й танців, щоб бути ґречними. Натомість він поглянув на мене у відповідь і насупився, побачивши мою усмішку.

— Піди познайомся з моєю матір’ю, — сказала я. Я потягнулась і взяла його за руку.