Розділ 25

— Касю! — закричала я.

— Іди! — гукнула вона мені. Один із солдатів за Мареком чітко бачив мене та бібліотеку за мною; він зняв лука й наклав стрілу, цілячись.

Кася пірнула під піку, побігла на Марекового коня та із силою відштовхнула тварину назад, торкнувшись її грудей обома руками. Кінь заіржав і став дибки, відскочивши назад на задніх ногах і брикаючись на неї. Марек копнув її так, що Касине підборіддя відлетіло назад, та проштовхнув ратище списа вниз між ними, просто за її гомілку. Тепер він тримався за піку обома руками; повід він уже випустив, але все одно якось змушував коня робити те, що хотів. Тварина повернулася; він при цьому скрутив тулуб, тримаючись за піку, але змусив Касю заточитися. Кінь ударив її задніми ногами так, що вона, втративши рівновагу, полетіла до краю стежки, а Марек здійснив швидкий сильний кидок. Вона звалилася, не маючи часу навіть на крик, просто спантеличено охнула і зникла, вирвавши жмут трави, за який схопилася.

— Касю! — скрикнула я. Марек повернувся в мій бік. Лучник відпустив стрілу, і тятива тенькнула.

Якісь руки схопили мене за плечі, тримаючись зі знайомою неочікуваною силою; вони потягнули мене назад. Стіни бібліотеки кинулися вперед довкола мене та зімкнулися за мить до того, як крізь них пройшла би стріла. Свист вітру й холодне морозне повітря зникли з моєї шкіри. Я крутнулася та витріщилася: там був Саркан; він стояв просто за мною. Це він мене протягнув.

Він досі тримав руки в мене на плечах; я була прип’ята до його грудей. Я була сповнена тривоги і мала тисячу запитань, але він опустив руки й відступив назад, і я усвідомила, що ми не самі. На столі лежала розкладеною мапа долини, а біля віддаленого її кінця стояв, роззявивши на нас рота, величезний широкоплечий чолов’яга з бородою, довшою за власну голову, та кольчугою під жовтою накидкою, а за ним — четверо чоловіків у броні, які трималися за руків’я мечів.

— Кася! — плакала Мариша у Сташекових обіймах, намагаючись вирватися з його хватки. — Хочу Касю!

Я теж хотіла Касю; я й досі дрижала від спогаду про те, як вона на моїх очах звалилася за край. Як далеко вона могла впасти, не постраждавши? Я підбігла до вікна. Ми були далеко, та я бачила тоненький стовпець куряви там, де вона впала, наче риска, проведена збоку від гори. Вона лежала на стежині крихітною темною купкою з брунатного плаща й золотого волосся за сотню футів униз, де стежина хилилася назад, спускаючись горою. Я спробувала зібратися з думками і чарами. Мої ноги й досі гули від виснаження.

— Ні, — промовив Саркан, підійшовши до мене. — Зупинись. Я не знаю, як ти зробила це все, і, гадаю, буду шокований, коли дізнаюся, але ти надто щедро витрачала свої чари протягом однієї години, — він показав пальцем у вікно на крихітну зіщулену купку, в якій лежало Касине тіло, примруживши очі. — Туалідетал, — мовив він і стиснув руку в кулак, швидко смикнув її назад і показав пальцем на відкрите місце на підлозі.

Кася вивалилася з повітря в тому місці, на яке він показав, і впала на підлогу, а за нею потягнувся брунатний порох. Вона покотилася та швидко підвелася, лише трохи заточившись; на руках у неї було кілька скривавлених подряпин, але меч вона втримала. Вона один раз поглянула на озброєних бійців із другого боку столу й узяла Сташека за плече, затягнула його за себе й виставила меч уперед, як перепону.

— Тихо, Маришо, — промовила вона, швидко торкнувшись рукою Маришиної щічки, щоб її заспокоїти; маленька дівчинка намагалася дотягнутися до неї.

Здоровань увесь цей час тільки витріщався. Раптом він сказав:

— Сили небесні, Саркане, це ж юний принц.

— Так, гадаю, що так, — відповів Саркан. Говорив він приреченим тоном. Я витріщилася на нього, досі почасти не вірячи, що він і справді тут. Він був худіший, ніж тоді, коли я бачила його востаннє, і майже такий само розхристаний, як і я. Щока і шия в нього були в сажі; вона вкривала всю шкіру тонким шаром, достатнім для того, щоб біля вільного коміра його сорочки там, де він був широко відкритий, тягнулася лінія, що відділяла чисту шкіру від брудної. На ньому був грубий, довгий, розстебнутий плащ зі шкіри. Краї його рукавів і його поли були обпалені до чорноти, а ще він був повністю вкритий підпалинами. Саркан мав такий вигляд, ніби щойно палив Пущу. У мене промайнула дика думка: чи не прикликала я його якимось робом сюди своїм заклинанням?

Визираючи з-за Касі, Сташек промовив:

— Барон Володимир? — він трохи притиснув Маришу до себе, наче захищаючи, та поглянув на Саркана. — Ти хто — Дракон? — запитав він; його високий молодий голос був непевний і сповнений сумніву, неначе він гадав, що той має геть невідповідний вигляд. — Аґнєшка привела нас сюди, щоб ми були в безпеці, — додав він зі ще більшим сумнівом.

— Звісно, що так, — відповів Саркан. Він виглянув з вікна. Марек і його люди вже спускалися похилою стежкою, та ще й не самі. З гірського переходу йшла довга вервечка війська; ноги бійців здіймали золотаву, наче захід сонця, хмару куряви, що котилася до Ольшанки, наче туман.

Дракон знову повернувся до мене.

— Що ж, — саркастично промовив він, — ти однозначно привела більше людей.