Розділ 25

Ми в’їхали в гори. Я спробувала вгадати, наскільки сильно відстає від нас військо. Я би шмагнула волів батогом, якби з цього була якась користь, але вони йшли максимально швидко. Дорога була завалена камінням, вузька й звивиста, а ноги в них почали швидко тріскатися й кришитися. Багна для того, щоб їх залатати, уже не було, та я все одно не могла б змусити себе зупинитися. Скористатися заклинанням пришвидшення я не наважувалася — не бачила далі наступного повороту. Що, як попереду є люди, а я домчу нас просто їм до рук, ба й гірше — закину нас у повітря над ущелиною?

Лівий віл різко повалився вперед, нога в нього розбилась об каміння на грудки бруду. Другий відтягнув нас трохи далі, а тоді просто розпався між двома кроками. Віз нахилився вперед, утративши рівновагу, і ми всі важко повалилися на купу гілочок та сухої трави.

На той час ми вже далеко заїхали в гори, де дерева були зморщені й низькорослі, а обабіч звивистої дороги височіли вершини. Ми не бачили достатньо далеко позаду себе, щоб сказати, наскільки близько до нас військо. Зазвичай перехід можна було подолати пішки за день. Кася підняла Маришу, а Сташек здійнявся на ноги. Він слухняно пішов поруч зі мною, не жаліючись, тим часом як ми поспішали, попри стерті ноги та біль у горлі від морозного розрідженого повітря.

Ми зупинилися, щоб перевести дух, біля голого прискалку, де протікав крихітний літній струмочок; його нам якраз вистачало, щоб піднести води у жмені собі до рота, а випроставшись, я підскочила від рипучого каркання біля своєї голови. Чорна ворона з лискучим пір’ям витріщилася на мене з гілляки зморщеного дерева, що тулилося між скелями. Вона голосно каркнула знову.

Ворона подалася за нами, коли ми побігли геть, перескакуючи з гілки на скелю, а з неї — на наступну. Я жбурнула в неї камінцем, намагаючись її відігнати; вона лише відстрибнула та знову каркнула кислою переможною нотою. Трохи далі долучилися ще дві. Стежина звивалась уздовж гребеня хребта, а обабіч до крутих схилів поступово спускалася зелена трава.

Ми бігли далі. Стежка різко опустилася, коли від неї відійшла одна гора, залишивши страхітливе провалля справа. Можливо, ми вже пройшли вершину. Я не могла зупинити біг достатньо надовго, щоб як слід про це подумати. Я мало не тягнула Сташека за собою за руку. Почула, як десь за нами голосно ірже кінь — неначе послизнувся, біжучи надто швидко вузьким гірським переходом. Ворони знялися в повітря, кружляючи, і полетіли на це подивитися; усі, крім однієї, незмінної супровідниці, що не зводила з нас своїх ясних очей.

Повітря було розріджене; біжучи, ми судомно силкувалися дихати. Сонце заходило.

— Зупиніться! — гукнув хтось далеко за нами, і впала стріла, задзеленчавши об каміння в нас над головами. Кася зупинилася, штовхнула Маришу мені до рук, коли я порівнялася з нею, і стала ззаду. Сташек налякано озирнувся на мене.

— Іди далі! — сказала я. — Іди далі, доки не побачиш вежу! — Сташек кинувся далі та зник разом зі стежкою за кам’яною стіною. Я підняла Маришу, пригорнувши її до себе; вона, притулившись, щільно обвила мені ручками шию, а ніжками — стан, і я побігла за ним. Коні були так близько, що ми чули, як під їхніми копитами хрустять камінці.

— Я її бачу! — гукав спереду Сташек.

— Тримайся міцно, — сказала я Мариші й побігла якомога швидше; її тіло билось об моє, і вона, нічого не говорячи, опустила щічку мені на плече. Сташек боязко повернувся, коли я, задихаючись, забігла за вигин; він стояв на виступі, що випирався з гірського схилу, трохи завузькому для луки. Ноги мої були змучені; я опустилась на землю, а мої коліна не підгинались саме для того, щоб опустити Маришу, не звалившись на неї. Ми вийшли на південні схили. Під нами стежка й далі зміїлася вперед і назад горою, спускаючись аж до Ольшанки.

А по інший бік від містечка, перед західними горами, виблискувала білим на сонці Драконова вежа, досі маленька й далека. Вона була оточена солдатами, невеликим військом із людей у жовтих накидках. Я у відчаї витріщилася на нього. Вони вже дісталися всередину? Великі двері ще були зачинені, диму з вікон не виходило. Мені не хотілося вірити, що вежа впала. Я хотіла гукнути Сарканове ім’я, я хотіла кинутися крізь порожнє повітря. Я знову піднялася на ноги.

Кася зупинилася на вузькій дорозі за нами. Вона витягнула меч, який я їй дала, саме тоді, коли коні зайшли за вигин. Марек був з ними, очолював їх; його шпори були мокрі від крові, і він уже вийняв меч, вискаливши зуби. Його гнідко понісся вперед, а Кася не рухалася. Її волосся вільно маяло на вітрі. Вона широко розставила ноги на стежині та прямо витягнула меч, і Марек мусив смикнути вбік голову коня або ж виїхати просто на клинок.

Він зупинився, проте вдарив мечем униз по ній, завернувши коня на вузьку стежку. Кася перехопила удар і відбила його самою лише грубою силою. Просто вибила меч із Марекових рук. Меч стукнувся об край стежки і впав, щезнувши за гірським схилом із хвилею каміння й пороху.

— Піку! — крикнув Марек, і солдат кинув йому піку; він спіймав її без найменшого зусилля, розвернувши коня на стежці. Розвернув піку довгим рухом униз, який мало не вдарив Касю по стану. Їй довелося відскочити назад; якби він міг збити її зі стежки, не мало б жодного значення, що вона сильніша за нього. Вона спробувала вхопитися за кінець піки, але Марек надто швидко відсмикнув її назад; потім він негайно підігнав коня вперед і зупинив його, змусивши стати дибки. Підкуті залізом копита забили в бік її голови. Він вів її назад; щойно він досягне місця, де дорога розширюється, він та інші бійці розосередяться й оточать її. Вони могли би пройти повз неї до нас, до дітей.

Я наосліп намацувала Драконове заклинання, заклинання переміщення. «Валісу», та ще «зокінеж», але, навіть намагаючись зібрати слова докупи, я чомусь знала, що воно не спрацює. Ми ще були не в долині; цей шлях не був для нас відкритий.

Мені макітрилося в голові від розрідженого повітря та відчаю. Сташек підхопив Маришу й міцно її тримав. Я заплющила очі та вимовила заклинання ілюзії — прикликала Сарканову бібліотеку; з голих скель довкола нас здійнялися полиці, корінці із золотими літерами й запах шкіри; механічна пташка у своїй клітці, вікно, що виходить на всю зелену долину та звивисту річку аж до кінця. У цій ілюзії я навіть побачила нас самих — крихітні, схожі на мурашок, постаті, що рухалися. На стежині за Мареком витягнулася вервечка з двадцятьох чоловіків; якби він тільки зміг пропхатися на ширшу територію, вони б на нас напали.

Я знала, що Дракона там немає: він був на сході, у Заточеку, де з краю Пущі здіймався тоненький стовпець диму. Та я все одно ввела його в бібліотеку, всадовивши за стіл; грубі кути його обличчя були освітлені свічками, що ніколи не танули, і він дивився на мене з отим роздратованим, спантеличеним виразом обличчя: «Що ж ти тепер робиш?»

— Допоможи мені! — сказала я йому та підштовхнула Сташека. Дракон механічно витягнув руки, і діти кинулися до них разом; Сташек закричав, і я побачила, як він підводить на Дракона великі очі. Саркан пильно подивився на нього згори вниз.

Я повернулася назад, наполовину стоячи у бібліотеці, наполовину — на горі.