Розділ 25

Я вдивлялася вперед, у темну дорогу.

— Він теж мертвий, — відповіла я. — Росьяни напали на нього із засідки.

Кася обережно взяла мене за руку, і ми тримались одна за одну, тим часом як віз котився вперед. Невдовзі вона сказала:

— Принцеса померла біля мене. Вона сховала дітей у шафі, а тоді стала перед нею. Її кололи знову й знову, а вона й далі просто намагалася підвестися перед дверима, — голос у неї затремтів. — Нєшко, ти можеш зробити мені меч?

Я цього не хотіла. Звісно, було лише розважливо дати їй його на той випадок, якщо нас упіймають. За неї я не боялася: Кася не буде у великій небезпеці, якщо битиметься, тому що клинки просто затуплювались об її шкіру, а стріли відпадали, не залишаючи на ній навіть подряпин. Але з мечем вона буде небезпечною та жахливою. Їй не буде потрібен ані щит, ані обладунок, і навіть думати буде не треба. Вона могла б іти полями вояків, наче жнучи овес, упевнено й ритмічно. Я подумала про Алошин меч, оту дивну голодну вбивчу штуку; вона була запхнута в ту чарівну кишеню, та я й досі відчувала її вагу в себе на спині. Кася буде схожою на той меч, невблаганною, та скористатися нею можна буде більше, ніж один раз. Я не хотіла, щоб їй доводилося робити щось подібне. Я не хотіла, щоб їй був потрібен меч.

Хотіти цього було безглуздо. Я дістала свій ніж з-за пояса, а вона дала мені свій. Я стягнула пряжки з наших поясів і взуття, а також шпильки з наших плащів, а ще вламала з одного дерева суху гілляку, коли ми проїздили повз нього, й зібрала все це в пелені. Доки Кася правила, я наказала всьому цьому бути прямим, гострим і міцним; я наспівала предметам пісеньку про сімох лицарів, а вони послухали в мене на колінах і зрослись у довгий вигнутий клинок з одним загостреним лезом, наче в кухонного ножа, а не в меча, з невеличкими яскравими сталевими опорами, що тримали довкола нього дерев’яне руків’я. Кася взяла його та зрівноважила в руках, а тоді кивнула один раз і опустила його під сидіння.

Ми їхали вже три дні; гори протягом ночі невпинно росли, втішаючи нас на відстані. Воли йшли добре, та нам усе одно доводилося пригинатися за парканами, горбками й покинутими хатами щоразу, як під’їздили якісь вершники, що рухалися невпинним потоком. Спершу я лише раділа щоразу, коли нам вдавалося сховатися від них, надто заклопотана страхом і полегшенням, щоб думати про це ще якось. Але доки ми виглядали з-за огорожі, спостерігаючи, як щезає далеко попереду хмара, Кася сказала:

— Вони йдуть і йдуть, — і в мене внизу живота з’явився холодний твердий вузол: я усвідомила, що їх надто багато для того, щоб вони просто сповіщали про те, що нас шукають. Вони займалися чимось серйознішим.

Якби Марек наказав закрити гірські переходи, якби його люди обложили вежу; якби вони виступили проти самого Саркана, заскочивши його зненацька, доки він із боєм утримує Пущу від Заточека…

Робити було більше нічого — тільки йти далі, та гори вже не тішили. Ми не знали, що побачимо, коли опинимося на тому боці. Кася весь той день їхала на задній частині воза разом із дітьми, коли дорога поволі стала видиратися на передгір’я, і тримала руку на мечі, схованому в неї під плащем. Сонце підбилося високо, і її обличчя сповна осявало тепле золоте світло. Вона здавалася віддаленою і дивною, нелюдськи статечною.

Ми доїхали до вершечка пагорба та знайшли останнє перехрестя у Жовтих Болотах, а поряд з ним — невеликий колодязь із коритом для напування. Дорога була порожньою, хоча й добряче витоптаною як людськими ногами, так і кіньми. Я й гадки не мала, чи то лише звичайний рух на дорозі, чи ні. Кася підтягнула вгору відра, щоб ми попили та обмили запорошені обличчя, а тоді я змішала трохи свіжої грязюки, щоб підлатати волів: після дня ходу вони то тут то там взялися тріщинами. Сташек мовчки носив мені у жменях брудну траву.

Ми якомога обережніше розповіли дітям про їхнього батька. Мариша геть не зрозуміла — хіба тільки злякалася. Вона вже кілька разів просилася до матері. Тепер вона майже постійно трималася Касі, наче була ще меншою, та не випускала її з поля зору. Сташек зрозумів надто добре. Він сприйняв новину мовчки, а по тому сказав мені:

— Дядько Марек намагався нас убити? — і додав: — Я не дитина, — при цьому він дивився на моє обличчя так, наче мені потрібно було почути це від нього, коли він щойно спитав про це у мене.

— Ні, — видушила я крізь стиснуте горло. — Він лише дозволяє Пущі себе спрямовувати.

Я не була впевнена, що Сташек мені повірив. Відтоді він постійно сидів тихо. Він був терплячим із Маришею, яка теж трималась його, та допомагав із роботою, коли тільки міг. Але він не говорив майже нічого.

— Аґнєшко, — сказав він, коли я, закінчуючи «латати» задню ногу одного з волів, підвелася, щоб помити руки. Я повернулася туди, куди він дивився. Ми бачили за собою чималий шлях, що простягався на багато миль назад. На заході дорогу вкривала щільна нечітка хмара куряви. Вона неначе рухалася, ідучи вперед, тим часом як ми стояли й дивилися. Кася підняла Маришу. Я прикрила очі рукою та примружилася від сонця.

Це йшло маршем багатотисячне військо. Попереду, серед вершників на конях, виблискувало скупчення високих списів і майоріло біло-червоне знамено. Я побачила на чолі гнідого коня, на якому сиділа постать у сріблястому обладунку; поряд з ним — сірого коня з вершником у білому плащі…

Світ похилився, звузився й різко насунувся на мене. Яскраво вискочило обличчя Солі: він дивився просто на мене. Я відсмикнула голову з такою силою, що впала.

— Нєшко? — промовила Кася.

— Швидко, — видихнула я, незграбно підводячись і відсуваючи Сташека в задню частину воза. — Він мене побачив.