Розділ 20

Алоша відповіла мені зітханням.

— Я тобі не ворог, хоча ти й хочеш вважати мене ним.

— Ви хочете їхньої страти! — сказала я. — Королева та Кася...

— Я хочу, — заявила Алоша, — зберегти безпеку в королівстві. Ви з Мареком турбуєтеся лише про власні гризоти. Ти надто молода для такої сили, яку маєш, ось у чому біда; ти не відпустила людей. Коли століття подивишся на те, як ідуть твої близькі, будеш розважливішою.

Я вже була готова заперечити її звинувачення, та це змусило мене замовкнути: я з жахом витріщилася на неї. Можливо, це було дурістю з мого боку, але мені до тієї самої миті не спадало на думку, що я житиму як Саркан, як вона, сто років, двісті… Коли відьми взагалі помирають? Я не старітиму; я просто йтиму далі, завжди така сама, тим часом як усі довкола мене в’янутимуть і чахнутимуть, наче зовнішні стеблини якоїсь повзучої лози, що дереться геть від них, усе вгору та вгору.

— Я не хочу бути розважливішою! — голосно сказала я наперекір тиші в залі. — Якщо вже «розважливість» озна­чає, що я перестану когось любити. За що ще варто триматися, крім людей? — можливо, майнув у мене дикий здогад, є якийсь спосіб віддати трохи цього життя: можливо, я змогла б віддати потроху своїм рідним, Касі — якщо вони це приймуть; хто б хотів чогось подібного ціною випадання зі світу, відходу з життя?

— Любе моє дитя, ти дедалі більше нервуєшся, — мляво сказав Балло, жестом закликаючи мене заспокоїтись. Я витріщилася на нього та на ледь помітні тонкі зморшки біля кутиків його очей від усіх днів, проведених із запорошеними книжками, без любові до чогось іншого; на нього й на Алошу, яка з однаковою легкістю говорила про спалення людей і книжок. Я згадала Саркана в його вежі, який висмикував дівчат із долини, та його холодність, коли я тільки прибула, наче він не міг згадати, як це — думати й відчувати, як звичайна людина.

— Країна — це ще й люди, — сказала Алоша. — Більше людей, ніж кілька тих, яких ти найбільше любиш сама. А Пуща загрожує їм усім.

— Я все своє життя провела за сім миль від Пущі, — відповіла я. — Мені не треба казати, що це. Якби я не хотіла зупинити Пущу, я б уже забрала Касю та втекла замість лишити її на всіх вас, які пересували б її туди-сюди, як пішака, ніби вона геть нічого не значить!

Балло ошелешено забурмотів, а от Алоша тільки насупилася на мене.

— І все ж ти можеш говорити про те, щоб дозволити жити зараженим, наче тобі не видніше, — сказала вона. — Пуща — це не просто якась територія зла, що лежить у засідці, чигаючи на людей, достатньо дурних, аби зайти всередину, а якщо витягти звідси когось, шкоді настає край. Ми — не перша країна, що стикнулася з її могуттю.

— Ви маєте на увазі людей вежі, — повільно сказала я, думаючи про похованого короля.

— А ти що, бачила гробницю? — запитала Алоша. — І чари, що її створили, чари, що тепер утрачені для нас? Це мало би бути достатнім попередженням, щоб ти стала обережнішою. Ті люди не були ні слабкими, ні непідготованими. Але Пуща знесла їхню вежу, вовки та ходаки стали на них полювати, а дерева задушили всю долину. Один чи двоє зі слабших їхніх чаклунів утекли на північ і забрали із собою декілька книжок і оповідей. А що ж решта? — вона махнула рукою на книжку. — Обернені на кошмари, тварюк, які мали полювати на собі подібних. Ось і все, що Пуща залишила від того народу. Там є дещо гірше за чудовиськ — те, що створює чудовиськ.

— Я знаю це краще за вас! — промовила я. У мене досі свербіли руки, а зловісна книжка лежала там на столі. Я все думала про ту важку страхітливу сутність, що прозирала з Касиного обличчя, з Єжиного; відчуття, що на мене полюють, під гіллям.

— Та невже? — відповіла Алоша. — Скажи-но мені, якби я загадала виселити всіх людей, які живуть у твоїй долині, перевезти їх в інший куток королівства й залишити її всю Пущі, врятувати їх і забути про все це, ти б поїхала? — я зробила великі очі. — Якщо вже на те пішло, чому ви ще не поїхали? — додала вона. — Чому ви й далі живете там, у тій тіні? У Польні є місця, які не переслідує зло.

Я навмання пошукала відповіді, яку не знала, як подати. Ця думка була просто чужою. Кася уявляла собі від’їзд, оскільки мала піти; я ж не мала ніколи. Я любила Двернік, глибокі м’які ліси довкола мого дому, довгий яскравий плин Веретена під сонцем. Я любила чашу гір довкола нас, схожу на захисну стіну. Глибоко в нашому селі, у нашій долині був мир; річ була не лише у Драконовій легкій руці на поводу. Це був дім.

— Дім, де якась потвора може вийти з лісу вночі та вкрасти в тебе дітей, — сказала Алоша. — Навіть до того, як Пуща знову пробудилася цілковито, ця долина була сповнена зарази; є давні оповідки з Жовтих Боліт, у яких ідеться про ходаків, помічених по той бік гірських проходів, із тих часів, коли ми ще не прорвалися крізь гори та не почали вирубувати дерев. Проте люди все одно розшукали ту долину, залишилися там і спробували в ній жити.

— Ви гадаєте, що ми всі заражені? — із жахом сказала я: можливо, вона би вважала за краще спалити всю долину та всіх нас у ній, якби її воля.

— Не заражені, — сказала вона. — Приваблені. Скажи-но мені, куди тече річка?

— Веретено?