Розділ 20

— Де вони? — втрутилась я.

Крихітна кімнатка, яку він мені показав, була напхом напхана старими книжками з пошарпаними краями та не мала навіть вузенького віконця для провітрювання. Мені довелося залишити двері прочиненими. Я більше раділа порпанню в цих неохайних стосах, де не мала перейматися тим, щоб класти їх назад у якомусь порядку, та більшість книжок були для мене так само непридатними, як і ті, що стояли на полицях. Я відсувала набік багато сухих книжок з історії чарів, та ще томів вигадливих невеличких примовок — щонайменше половина з яких зайняла б удвічі більше часу, ніж виконання тієї ж дії вручну, та виконала б її уп’ятеро незграбніше, — і таких, які видавалися мені цілком розумними пристойними книгами заклинань, але, вочевидь, не відповідали строгішим вимогам отця Балло.

У стосах були й дивніші речі. Один дуже незвичний том виглядав достоту як книга заклинань, повний таємничих слів і картинок, схем, подібних до тих, які були в багатьох Драконових книжках, і письмен без жодного сенсу. Поморочившись над цією штукою щонайменше десять хвилин, я мало-помалу усвідомила, що вона була божевільною. Тобто її написав божевільний, який вдавав із себе чаклуна, бо хотів ним бути: це були не справжні заклинання, а лише вигадані. У цьому було щось безнадійно сумне. Її я відсунула у віддалений куток.

Потім моя рука, нарешті, опинилась на одній маленькій тоненькій чорній книжечці. Зовні вона була схожою на книжку, у якій моя мати зберігала рецепти страв, що їх подавали на свята, і вона одразу здалася мені теплою та привітною. Папір був дешевий, жовтий і кришився, проте він був списаний невеличкими зручними заклинаннями, накиданими охайним почерком. Я проглянула сторінки, мимоволі всміхаючись їй, а потім глянула на передню частину обкладинки зсередини. Там тим же охайним почерком було записано: «Марія Ольшанкіна, 1267 р.».

Я сиділа, дивлячись на неї, здивована та водночас не здивована. Ця відьма жила у моїй долині понад триста років тому. Невдовзі після того, як долину заселили: на великому наріжному камені у кам’яній церкві Ольшанки, найстарішій будівлі в долині, була вирізьблена дата — 1214 рік. Коли народилась Яга? Мені раптом стало цікаво. Вона була росьянкою. Вона жила в долині по той бік від Пущі, до того, як Польня заселила її з іншого боку?

Я знала, що це мені не допоможе. Вона в моїх руках здавалася теплою і доброю, але доброю, як подруга, що зручно сидить з тобою біля вогню та не може змінити того, що трапилося. У більшості великих міст були народні відьми, які лікували певні недуги та давали раду хворобам рослин; гадаю, Марія була з таких. Я на якусь мить побачила її, огрядну, бадьору жінку з червоним фартухом, яка підмітала у себе на подвір’ї, тим часом як під ногами в неї плуталися діти та кури, заходила всередину, щоб зварити якесь зілля від кашлю для стривоженого молодого батька, у якого вдома було хворе немовля, наливала його йому в чашку, водночас вичитуючи йому за те, що побіг містом без шапки. У ній було щось ніжне, ставок із чарів, а не рухливий потік, який вимив з її життя все звичайне. Я зітхнула та все одно поклала книжку собі в кишеню. Не хотілося лишати її тут, викинуту й забуту.

Я знайшла ще дві такі поміж тисяч закинутих книжок і прогортала їх; у них було кілька корисних заклинань, трохи добрих порад. У них не згадувалися жодні місця, та я чомусь знала, що вони теж родом із моєї долини. Одну написав фермер, який винайшов діяння, що може скликати хмари, щоб вони принесли дощ. На тій сторінці він накидав малюнок поля під хмарами, а вдалині — знайомий зубчастий обрис сірих гір.

Унизу цього заклинання була попереджувальна примітка: «Коли вже посіріє, будьте обережні: якщо скликати забагато, приходить ще й грім». Я торкнулася пальцями короткого простого слова, «калмоз», і я зрозуміла, що можу прикликати грім і блискавку, що прилетить із неба, роздвоївшись. Здригнулася та відклала цю книгу. Я здогадувалася, що Соля був би радий допомогти мені з таким заклинанням.

Того, чого я потребувала, не було в жодній з них. Я розчистила простір довкола себе на підлозі та пішла далі, згорбившись і читаючи одну книжку, тим часом як моя вільна рука обмацувала стоси в пошуках наступної. Навпомацки мої пальці зачепились об зазубрений край рельєфної шкіри, і я відсмикнула руку та сіла рівно, зніяковіло струшуючи її.

Якось вийшовши на збирання взимку, ще малою (мені й дванадцяти не було), я знайшла на дереві між корінням дивний великий білий мішок, захований під мокрим мертвим листям. Я кілька разів тицьнула в нього палицею, а тоді побігла туди, де працював мій батько, та привела його, щоб показати це йому. Він зрубав найближчі дерева, роблячи просіку, а тоді спалив мішок і дерево разом із ним. Ми розгорнули попіл палицею та знайшли скоцюрблений кістяк якоїсь юної потворки, не впізнавши в ньому жодну відому нам тварину. «Тримайся подалі від цієї галявини, Нєшко, чуєш?» — сказав батько.

«Тепер усе гаразд», — я раптом згадала, що сказала йому це. Я чомусь знала.

«Все одно», — відповів він, і ми більше ніколи про це не говорили. Ми навіть матері не сказали. Ми не хотіли думати, що це значить, що я могла знайти злі чари у схованці між дерев.

Тепер цей спогад яскраво повернувся до мене: слабкий вогкий запах гнилого листя, білі хмарки мого холодного дихання в повітрі, шар паморозі на кінцях гілок і на рельєфній корі, важка тиша лісу. Я вийшла пошукати чогось іншого; того ранку я забрела на галявину, йдучи слідом за ледь відчутним неспокоєм. Тепер я почувалася так само. Проте я була у Чаровнікові, у серці королівського палацу. Звідки тут було взятися Пущі?

Я обтерла пальці об спідниці, опанувала себе та витягла книжку. На її обкладинці була вишукано розмальована та вирізьблена рельєфна амфісбена, у якої кожна зміїна лусочка виблискувала синьою фарбою, а очі були червоними коштовними камінцями; довкола неї був ліс із зеленим листям, а над нею висіли приєднані до гілок, наче плоди, золоті літери слова «Бестіар».

Я перегортала сторінки вказівним і великим пальцями, тримаючи їх лише за нижній кутик. Це був бестіарій, дивний, повний чудовиськ і химер. Власне, не всі з них існували насправді. Я повільно перегорнула ще кілька сторінок, лише позираючи на слова й картинки, і почала з дивним відчуттям, яке повільно насувалося, усвідомлювати, що, доки я читала, чудовиська видавалися реальними, я вірила в них, а якщо я віритиму в них достатньо довго… я різко та грубо згорнула книжку, поклала її на підлогу й підвелася, віддаляючись від неї. У жаркій душній кімнаті стало ще душніше, тяжко, як у найгірші дні літа; повітря під задушливою вагою нерухомого листя, що зовсім не давало дорогу вітру, було гарячим і вологим.

Я обтерла руки об спідниці, намагаючись позбутися відчуття жиру на руках від сторінок, і стала підозріливо дивитися на книжку. Мені здавалося, якщо я відведу очі, вона перетвориться на якусь потвору та кинеться мені в обличчя, шиплячи та дряпаючись. Я несвідомо звернулася до заклинання вогню, щоб її спалити, але зупинилася, тільки-но відкрила рота, усвідомивши, якою це буде дурістю: я стояла в кімнаті, повній сухих книжок, а повітря там було настільки висушеним, що, дихаючи, я відчувала смак пороху; зовні ж була величезна бібліотека. Та я була впевнена, що залишати книжку тут бодай на мить небезпечно, а я й подумати не могла, що торкнуся її знову…

Двері розчахнулись.

— Я розумію твою настороженість, Алошо, — кисло говорив Балло, — та я геть не розумію, яка шкода може бути від…

— Стійте! — крикнула я, і він із Алошею зупинились у вузьких дверях, витріщившись на мене. Я, гадаю, мала химерний вигляд, коли стояла там, наче приборкувачка левів із надзвичайно злою твариною, тим часом як на підлозі переді мною тихенько лежала всього-на-всього одна книжка.

Балло ошелешено витріщився на мене, а тоді поглянув на книжку.