Розділ 20

— Що таке…

Проте Алоша вже рухалася: вона обережно відсунула його і зняла з пояса довгий кинджал. Пригнулася, повністю витягнула руку й тицьнула у книжку самим лише віст­рям. Лезо клинка повністю загорілося срібним світлом, а там, де воно торкалося книжки, світло сяяло крізь зеленкувату хмару зарази. Вона прибрала кинджал.

— Як ти це знайшла?

— Вона просто лежала тут у купі, — сказала я. — Вона спробувала мене впіймати. Вона скидалася на… на Пущу.

— Проте як могла… — почав Балло, та Алоша щезла з дверей. За мить вона з’явилася знову; на ній була важка металева рукавиця. Жінка взяла книжку двома пальцями й сіпнула головою. Ми пішли за нею до основної частини бібліотеки; там, де ми йшли, у нас над головами спалахувало світло, а потім вона зіпхнула купу книжок з одного з великих кам’яних столів і поклала ту книжку на нього.

— Як від тебе вислизнула саме ця мерзота? — поцікавилася вона в Балло, котрий дивився на книжку з-за її плеча, стривожений і насуплений.

— Не думаю, що взагалі в неї заглядав, — промовив Балло з ледь чутною ноткою оборони в голосі. — Потреби не було: я одразу побачив, що це не серйозний магічний текст, і йому явно не було місця в нашій бібліотеці. Пригадую, що, власне, доволі грубо поговорив про неї з бідолашним Ґеорґом: він спробував наполягти на тому, щоб залишити її на полиці, хоча в ній не було жодних ознак чарів.

— З Ґеорґом? — похмуро сказала Алоша. — Це було перед самим його зникненням? — Балло зупинився та кивнув.

— Якби я пішла далі, — сказала я, — вона б… створила одну з тих істот?

— Гадаю, обернула б на одну з них тебе, — висловила страшну думку Алоша. — П’ять років тому в нас пропав учень, того ж дня, коли з палацових стічних труб виповзла гідра та напала на замок; ми гадали, що вона його з’їла. Голову бідолашного Ґеорґа варто прибрати зі стіни у парадній залі.

— Та як вона взагалі сюди потрапила? — запитала я, опустивши очі на книжку з плямистим листям блідо-зеленого й темно-зеленого кольору, де підморгував нам червоними очима двоголовий змій.

— Ох… — завагався Балло, а тоді пішов залою до полиці, заповненої обліковими книгами, кожна з яких була заввишки щонайменше з половину його зросту; пробурмотів над ними якесь невелике припорошене заклинання, проводячи пальцями, і у віддаленому кінці полиці заблищала лінією одна сторінка. Він, крекнувши, підняв важку книгу та приніс її до столу, тримаючи її знизу з байдужою вправністю, а тоді розгорнув її на тій самій освітленій сторінці, на якій сяяв один рядок. — Бестіарій, добре оздоблений, невідомого походження, — зачитав він. — Подарунок від двору… Росьї, — його голос поступово затих. Він дивився на дату, поклавши на неї заляпаний чорнилом вказівний палець. — Двадцять років тому, один із півдюжини подарованих одночасно томів, — нарешті сказав він. — Їх, напевно, привезли принц Василій і його посольство.

Зловісна різьблена книга лежала посеред столу. Ми мовчки стояли довкола нього. Двадцять років тому принц Росьї Василій приїхав верхи до Кралії, а за три тижні ви­їхав знову глупої ночі разом із королевою Ганною, тікаючи в бік Росьї. Вони підійшли надто близько до краю Пущі, намагаючись уникнути погоні. Так розповідали. Але, можливо, їх упіймали ще задовго до того. Може, якийсь нещасний писар або палітурник забрів надто близько до Пущі та під гіллям розтовк опале листя на папір, зварив чорнило з дубових жолудів і води та вписав у кожне слово заразу, щоб створити пастку, яка могла би пробратися навіть у королівський замок.

— Ми можемо спалити її тут? — запитала я.

— Що? — перепитав Балло, підхопившись на знак протесту так, наче висів на ниточці. Гадаю, йому підсвідомо було бридко спалювати будь-яку книжку, і це, на мою думку, було просто чудово, та не у випадку цієї книжки.

— Балло, — промовила Алоша; судячи з виразу її обличчя, вона відчувала те ж саме, що й я.

— Я спробую провести очищення, щоб зробити її перевірку безпечною, — сказав Балло. — Якщо це не дасть результату, то нам, звісно, доведеться розглянути грубіші способи знешкодження.

— Це не слід зберігати, очищене чи ні, — похмуро сказала вона. — Ми маємо забрати це до кузні. Я розведу біле багаття, і ми обгородимо його, аж доки вона не стане попелом.

— Ми не можемо спалити її одразу незалежно від обставин, — заперечив Балло. — Це — доказ у справі королеви, і король має про це знати.

Доказ зараження, запізно усвідомила я: якщо королева торкнулася цієї книжки, якщо книжка повела її до Пущі, вона була зараженою ще до того, як її потягнуло під те гілля. Якщо це представлять на суді… я у відчаї поглянула на Алошу та Балло. Вони прийшли сюди не допомагати мені. Вони прийшли для того, щоб не дати мені знайти нічого корисного.