Розділ 17

Король видихнув, і його плечі, розслабившись, трохи випрямилися, наче спущені з якоїсь нитки. Його голос рішучо прокотився двором.

— Відведіть її в Сірі апартаменти, і нехай пошлють по Вербу.

Слуги вже підбігали. Вони відтягнули її від нас і понесли до замку, ніби на хвилі.

І отак просто… спектакль закінчився. Шум усередині двору знову обернувся на рев, незгірший за рев натовпу зовні; усі говорили з усіма іншими на всіх трьох поверхах двору. Яскраве міцне відчуття швидко полишило мене, ніби мене відкоркували й перевернули. Я запізно згадала, що прибула сюди не заради тріумфу. Кася сиділа на возі у своїй білій робі ув’язненої, самотня, засуджена; Саркан був за сотню ліг звідти та намагався не підпустити Пущу до Заточека без мене, а я гадки не мала, як можу зарадити чомусь із цього.

Я висмикнула стопи зі стремен, підняла ногу й неоковирно сповзла на землю. Ноги в мене підігнулися, коли я опустила на них свою вагу. По мою кобилу прийшов стайничий. Я з певною нехіттю дозволила йому відвести її геть: вона не була добрим конем, але була знайомою скелею в цьому океані дивовижі. Принц Марек і Сокіл заходили до замку разом із королем. Томаша й Олега, оточених іншими людьми в одностроях, я вже загубила в натовпі.

Кася злазила з воза ззаду, а на неї чекала невеличка групка вартових. Я проштовхалася крізь юрбу слуг і придворних, а тоді стала між ними та нею.

— Що ви з нею робитимете? — поцікавилась я пронизливим від тривоги голосом. Я, напевно, видавалась їм недолугою у своєму запорошеному подертому селянському одязі, наче горобець, який цвірінькає до зграї котів на полюванні; вони не бачили чарів у моєму єстві, які були готові з риком вирватися з мене.

Та хоч який незначний вигляд я мала, я все одно була частиною тріумфу, порятунку королеви, утім, і вони не були схильні до жорстокості. Головний вартовий, чоловік із найзамашнішими вусами, що я коли-небудь бачила, закручені кінчики яких були скріплені воском, звернувся до мене досить приязно:

— Ти її покоївка? Не хвилюйся — ми маємо провести її до самої королеви, у Сіру вежу, де їх доглядатиме Верба. Усе має бути зроблене правильно й за законом.

Утіха була не бозна-яка: за законом як Касю, так і королеву слід було одразу стратити. Але Кася прошепотіла:

— Усе гаразд, Нєшко, — це було не так, але робити було більше нічого. Вартові оточили її, четверо попереду та четверо позаду, і відвели всередину палацу.

Я якусь мить тупо проводжала їх поглядом, а тоді усвідомила, що вже ніколи не знайду її в цьому величезному місці, якщо не побачу, куди її ведуть. Я стрибнула й кинулася за ними.

— Ану стій, — сказав мені вартовий біля дверей, коли я спробувала пройти за ними досередини, але я сказала йому: «Парам парам», — мугикаючи це, як пісню про крихітну мушку, яку ніхто не міг упіймати. Він кліпнув, і я пройшла повз нього.

Я тягнулася за вартовими, наче нитка, що звисала, не перестаючи мугикати, аби сказати всім, повз кого проходила, що я надто мала, щоб мене помічати, зовсім не важлива. Це було неважко. Я почувалася такою малою й незначною, як тільки можна було собі уявити. Коридор усе тягнувся й тягнувся. Повсюди були двері з важкого дерева, окуті залізом. Між величезними кімнатами, завішаними гобеленами, повними різьблених меблів і кам’яних камінів, більших за парадні двері до мого будинку, снували туди-сюди слуги та придворні. Зі стель звисали мерехтливі лампи, повні чарів, а в коридорах стояли підставки з високими білими свічками, що горіли, не танучи.

Нарешті коридор закінчився невеликими залізними дверима, знову під вартою. Вартові кивнули Касиному супроводу та пропустили їх і обідрану мене на вузькі закручені сходи, ковзнувши по мені очима. Ми лізли й лізли, мої втомлені ноги ледве виштовхували мене на кожну сходинку, і нарешті ми опинилися на невеличкому круглому майданчику. Там було темно і димно — не було жодного вікна, а у грубій ніші в стіні була поставлена лише звичайна олійна лампа. Вона світила на тьмяну сірість інших важких залізних дверей; велике кругле калатайло на них мало форму голови голодного біса, а кільце калатайла трималося в його широко розкритому роті. Від заліза йшла дивна прохолода, студений вітер, який торкався моєї шкіри, хоч я й була притиснута до стіни в кутку за високими вартовими.

Головний вартовий постукав, і двері розчахнулися всередину.

— Ми привели іншу дівчину, моя пані, — сказав він.

— Гаразд, — твердо відповів жіночий голос. Вартові розступилися, щоб пропустити Касю. У дверях стояла висока струнка жінка з жовтими закрученими в кільця косами й золотою перукою на голові, у синій шовковій сукні, вишукано оздобленій коштовним камінням на шиї і талії, зі шлейфом, який тягнувся по підлозі за нею, хоча рукави в неї були практичні, щільно зашнуровані від ліктя до зап’ястка. Вона стояла з одного боку та пропустила Касю двома нетерплячими змахами довгої руки. Я мигцем глянула на велику кімнату далі, вкриту килимами й затишну, і на королеву, що рівно сиділа в кріслі з прямою спинкою. Вона байдуже дивилася з вікна вниз на мерехтіння Вандалуса.

— А це що таке? — промовила дама, повернувшись до мене. Усі вартові здивовано повернули голови в мій бік. Я заклякла.

— Я… — зам’явся головний вартовий, трохи почервонівши на виду й кинувши на двох останніх бійців у їхньому загоні погляд, який вістив їм біду за те, що вони мене не помітили. — Вона…