Розділ 17

На той час я вже не рахувала години та дні. Мені боліли руки, мені боліла спина, мені боліли ноги. Найбільше мені боліла голова — якась частина мене була припнута до долини, розтягнута до невпізнанності, і намагалася розібратись у мені самій, коли я була так далеко від усього, що знала. Навіть гори, незамінні для мене, зникли. Звісно, я вже знала, що є такі частини країни, де гір немає, та я гадала, ніби все одно бачитиму їх десь удалині, як місяць. Але щоразу, як я озиралася, вони дедалі меншали, аж доки нарешті не зникли, востаннє вигулькнувши пологими пагорбами. Широкі багаті поля, засіяні зерном, неначе тягнулися вічно в усіх напрямках, пласкі й неподільні, і весь світ набув дивної форми. Лісів тут не було.

Ми востаннє видерлися на пагорб і на вершині зрозуміли, що дивимося на широчезні простори Кралії, столиці: довкола берегів широкого сяйливого Вандалуса дикими квітами розцвітали будинки з жовтими стінами й помаранчево-брунатними дахами, а посеред них — Замок Орла, королівський замок із червоної цегли, який здіймався на високій оголеній скелі. Він був більшим за будь-яку будівлю, яку я могла собі уявити: Драконова вежа була меншою за найменшу вежу замку, а їх випирало до неба з десяток.

Сокіл озирнувся на мене, гадаю, для того, щоб побачити, як я сприймаю краєвид, але він був таким великим і дивним, що я навіть не роззявила рота. Я почувалася так, ніби дивилася на картинку у книжці, а не на щось справжнє, а ще я була настільки втомлена, що від мене лишилося тільки тіло — розмірена пульсація тупого болю у стегнах, дрож, який повністю охопив руки, товстий шар пороху, що огортав шкіру.

Унизу біля перехрестя нас чекала чота вояків, вишикуваних шеренгами довкола зведеного над центром великого майданчика. На ньому стояло з півдесятка священиків і ченців обабіч людини у найразючіших священицьких шатах, які я коли-небудь бачила, темно-пурпурових і повністю гаптованих золотом. Обличчя вона мала видовжене й суворе, а високий роздвоєний капелюх видовжував його ще більше.

Підійшов Марек, опустивши на них погляд, і в мене з’явився час підвести до нього та до Сокола свою повільну кобилу.

— Що ж, мій батько виставив старого зануду, — сказав Марек. — Він накладе на неї реліквії. Це викличе якісь труднощі?

— Я так не думав би, — відповів Сокіл. — Наш любий архієпископ може бути трохи марудним, запевняю вас, але наразі його негнучка шия — це лише на добре. Він би ні за що не дозволив комусь підмінити реліквію фальшивкою, а справжні не покажуть нічого неіснуючого.

Обурена їхньою неповагою (назвати архієпископа «старим занудою»!), я втратила можливість попросити пояснення: навіщо комусь знадобилося би показувати заразу, якби її там не було? Марек уже гнав свого коня шпорами вперед. Королевин віз із гуркотом спускався пагорбом за ним, і хоча обличчя глядачів у натовпі були завзятими та жвавими від цікавості, вони відійшли від нього, наче хвиля, що сходить із берега, зберігаючи чималу відстань від коліс. На багатьох із них я бачила дешеві невеличкі обереги проти зла, а доки ми йшли, багато з них хрестилися.

Королева сиділа, не дивлячись у жоден бік і не соваючись, а лише хитаючись уперед і назад у такт рухові воза. Кася, яка близько підсунулася до неї, швидко озирнулася на мене, а я глянула на неї у відповідь такими ж великими очима. Ми ніколи в житті не бачили стільки народу. Люди товпилися довкола мене достатньо близько, щоб злегка торкатися моїх ніг, незважаючи на великі підкови моєї кобили.

Коли ми наблизилися до майданчика, солдати пропустили нас крізь стрій, а тоді оточили нас, наставивши на нас піки. Я збентежено усвідомила, що посеред майданчика встановлено високе кострище, а під ним — купа соломи і труту. Я потягнулася вперед і збентежено торкнулася Соколового рукава.

— Перестань прикидатися переляканим кроликом, сядь прямо й усміхайся, — прошипів він мені. — Зараз нам менш за все потрібно дати їм якусь підставу надумати собі, ніби щось не так.

Марек поводився так, ніби взагалі не бачив гострих сталевих вістрів менш ніж за два фути від своєї голови. Він спішився, змахнувши плащем, який купив за кілька містечок до цього, і пішов знімати королеву з воза. Касі довелося допомогти їй з другого боку, а потім вона, коли Марек покликав її нетерплячим жестом, злізла за королевою.

Я цього ще не знала, та настільки великий натовп видавав безупинний рухливий звук, наче річка, бурмотіння, що здіймалося й падало, не перетворюючись на окремі голоси. Але тепер запала цілковита тиша. Марек повів королеву, на якій досі було золоте ярмо, сходами на майданчик, і підвів її до священика у високій шапці.

— Шановний архієпископе, — сказав Марек; його голос лунав ясно та гучно. — З величезним ризиком мої супутники та я звільнили королеву Польні зі злих лабетів Пущі. Тепер я уповноважую вас повністю оглянути її, випробувати її всіма вашими реліквіями та силою своєї визначної посади: переконайтеся в тому, що в ній немає ознак зараження, яке може розповсюдитися та вразити інші невинні душі.

Звісно, саме для цього й перебував тут архієпископ, але я не думаю, що йому було до вподоби, що Марек повернув це так, ніби все це було його ідеєю. Він стиснув вуста в тоненьку риску.

— Не сумнівайтеся, що я це зроблю, ваша високосте, — холодно сказав він, а тоді повернувся й махнув рукою. До нього підійшов один із ченців — невисокий збентежений на вигляд чоловік у простій брунатній одежині, з темним волоссям, обстриженим довкруж його голови кружальцем. Очі в нього були величезні та кліпали за великими окулярами в золотій оправі. У руках він тримав довгу дерев’яну скриньку. Він відкрив її, і архієпископ сягнув усередину та вийняв обома руками тонку сяйливу решітку із золота і срібла, дуже схожу на сітку. Увесь натовп схвально загудів; у весняному листі зашелестів вітер.

Архієпископ підняв сітку й заходився молитися, довго та лунко, а тоді повернувся й накинув сітку королеві на голову. Сітка легко опустилася на неї, а її краї розгорнулися, спавши до королевиних стіп. Далі чернець здивував мене, зробивши крок уперед, поклавши руки на решітку й заговоривши.

— Їластус космет, їластус космет вестуо палта, — розпочав він і звідси пішов далі; це заклинання текло у дроти сітки й запалювало їх.

Світло зусібіч заповнило все тіло королеви, осяявши її. Вона світилася на майданчику, тримаючи голову прямо та палаючи. Це світло не було схожим на світло «Виклику». Це був холодний ясний блиск, жорстокий і болючий. Це світло нагадувало про пізнє повернення додому посеред зими, коли бачиш, як у вікні сяє лампа, кличучи додому; це було світло, сповнене любові й тепла. Натовпом прокотилося зітхання. Навіть священики на мить відступилися, щоб просто подивитися на сяйливу королеву.

Чернець не прибирав руки із сітки, невпинно вливаючи чари. Я кóпала свою кобилу, поки вона знехотя не підібралася ближче до Соколового коня, та схилилася із сідла, щоб прошепотіти: