Розділ 17

— Хто він такий?

— Маєш на увазі нашого ласкавого Пугача? — перепитав він. — Отець Балло. Він, як ти можеш здогадатись, улюбленець архієпископа: нечасто можна знайти м’якого й покірного чаклуна, — його слова звучали зневажливо, але мені чернець не здавався таким уже м’яким: він здавався стривоженим і незадоволеним.

— А та сітка? — запитала я.

— Ти ж, звісно, чула про вуаль святої Ядвіги, — промовив Сокіл, настільки недбало, що я роззявила рот, витріщившись на нього. Це була найсвятіша реліквія у всій Польні. Я чула, що вуаль виносили тільки тоді, як коронували королів, аби довести, що вони вільні від будь-якого впливу зла.

Тепер натовп тиснув на солдатів, аби підійти ближче, і навіть солдати були зачаровані; кінці їхніх пік здіймались у повітря, тим часом як вони дозволяли підштовхнути себе ближче. Священики перевіряли королеву дюйм за дюймом, нагинаючись, аби прискіпливо роздивитися пальці на її ногах, витягуючи кожну руку, щоб оглянути пальці на них, пильно дивлячись на її волосся. Та ми всі бачили, як вона сяє, сповнена світла; у ній не було жодної тіні. Один за одним священики підвелися та захитали архієпископові головами. Навіть суворість на його обличчі, яке виражало зачудування світлом, м’якшала.

Коли вони завершили свій огляд, отець Балло обережно зняв вуаль. Священики принесли й інші реліквії, і я їх тепер упізнала: пластинка з обладунку святого Казимира, колись проколота зубом Кралійського дракона, якого він убив; кістка з руки святого Фірана у скриньці із золота і скла, почорніла від вогню; золота чаша, яку святий Яцек урятував із каплиці. Марек накладав королевині руки на кожну, одну за другою, а архієпископ молився над королевою.

Вони повторили кожне випробування над Касею, та вона натовпу не цікавила. Усі притихли, щоб подивитися на королеву, але доки священики перевіряли Касю, усі люди шумно балакали, непокірніші за будь-який натовп, який я бачила, дарма що при стількох святих реліквіях і самому архієпископі.

— Від кралійської юрби навряд чи можна очікувати більшого, — заявив Соля, помітивши майже вражений вираз мого обличчя. Стовпищем навіть ходили продавці випічки, розносячи свіжі булочки, а ще мені з коня було видно двоє підприємливих чоловіків, які встановили ятку для продажу пива на дорозі зовсім неподалік.

Це почало скидатися на свято, на гуляння. І нарешті священики наповнили золотий кубок святого Яцека вином, а отець Балло забурмотів над ним; над вином закрутився вгору ледь помітний дим, і він був прозорим. Королева випила його повністю, коли його приклали до її губ, і вона не зомліла. Вираз її обличчя зовсім не змінився, та це нічого не значило. Хтось у натовпі підняв гальбу пінявого пива й гукнув:

— Хвала Богові! Королеву врятовано!

Усі люди почали шалено радіти й насуватися на нас, забувши про всякий страх, настільки гамірно, що я майже не чула, як архієпископ знехотя дає Марекові дозвіл провести королеву в місто.

Захват натовпу був мало не гіршим за піки вояків. Марекові довелося розпихати людей, аби наблизити воза до майданчика, а тоді повернути туди королеву та Касю. Він покинув власного коня, заскочив на воза та взявся за віжки. Принц завзято відганяв людей батогом від голів коней, щоб можна було проїхати, а ми із Солею мали підвести своїх коней упритул до задньої частини воза, тоді як натовп змикався за нами.

Юрба була з нами всі п’ять миль, які залишилися до міста, біжучи поруч з нами та за нами, а варто було комусь відбитись, як до її лав надходило поповнення. Доки ми досягли моста через Вандалус, дорослі чоловіки й жінки покинули свою щоденну роботу, аби піти за нами, а досягши зовнішніх воріт замку, ми ледве просувалися крізь натовп, який нестримно радів і насувався на нас з усіх боків живою істотою з десятком тисяч голосів, усі з яких кричали на радощах. Новина вже прийшла: королеву врятовано, королева не заражена. Принц Марек нарешті врятував королеву.

Ми всі жили в пісні; так тоді здавалось. Я відчувала це сама, навіть попри те, що золота голова королеви хиталася туди-сюди в такт гойдання воза та не докладала жодних зусиль до опору цьому руху, незважаючи на те, що я знала, наскільки незначною була наша справжня перемога та скільки людей загинуло за неї. Поруч із моєю кобилою бігли діти, сміючись до мене — і явно недоброзичливо, тому що я була суцільною величезною плямою зі скуйовдженим волоссям і порваною спідницею, — та мені було байдуже. Я подивилася вниз і засміялася разом з ними, забувши про свої затерплі руки й занімілі ноги.

Марек їхав на чолі нас із мало не піднесеним виразом обличчя. Гадаю, що йому, напевно, теж видавалося, ніби його життя стало піснею. Тієї миті ніхто не думав про людей, які не повернулися. В Олега досі була міцно перев’язана кукса, та він енергійно махав натовпу другою рукою, посилаючи нею ж поцілунки кожній гарненькій дівчині в полі зору. Навіть коли ми вже пройшли крізь ворота замку, натовп не зменшився: королівські солдати вийшли зі своїх казарм, а шляхта — з будинків; вона кидала квіти на нашому шляху, а солдати, салютуючи, оглушливо гримали мечами об щити.

На все це не звертала уваги лише королева. З неї вже зняли ярмо й ланцюги, проте сиділа вона так само, і досі нагадуючи вирізьблену фігуру.

Нам довелося розтягнутися вервечкою, щоб пройти крізь останню арку на внутрішній двір самого замку. Замок був запаморочливо великий; довкола мене із землі здіймалися трьома ярусами арки, з балконів звисали незліченні обличчя, що всміхалися нам. Я у відповідь ошелешено дивилася на них, на вишиті знамена, що повсюди буяли кольорами, на всюдисущі колони та вежі. На початку сходинок з одного боку подвір’я стояв сам король. На ньому була синя мантія, заколота на шиї величезним коштовним каменем червоного кольору в золотій оправі з перлами.

Приглушений рев радощів і досі долинав з-за стін. Усередині довкола нас, ніби на початку п’єси, стихнув увесь двір. Принц Марек зняв королеву з воза. Повів її вперед і провів сходами (придворні тим часом відступали перед ним, наче відплив), і вона опинилася перед королем. Я зрозуміла, що затримую дихання.

— Ваша величносте, — заговорив Марек, — я повертаю вам вашу королеву, — сонце яскраво сяяло, і він у своєму обладунку та зеленому плащі, зі своєю білою накидкою, був подібний до святого воїна. Королева поруч із ним височіла нерухомою постаттю у своїй простій білій сорочці, з коротенькою хмаркою золотого волосся та в сяйві своєї перетвореної шкіри.

Король, насупившись, опустив на них очі. Він видавався більше стривоженим, аніж безмежно радим. Ми всі мовчали, очікуючи. Нарешті він вдихнув, аби заговорити, і лише тоді королева ворухнулася. Вона повільно підняла голову, щоб глянути йому в обличчя. Він пильно подивився на неї. Вона один раз кліпнула обома очима, а потім злегка зітхнула й осіла, безвільно, як мішок; принцові Мареку довелося тягнути її вперед за руку, яку він тримав, і ловити її, бо інакше вона впала б зі сходів.