Розділ 15

Його жар, набухаючи, заповнював мене та палав яскраво, майже нестерпно. Я не могла дихати, мої легені чавились об ребра, а серце ледве билось. Я нічого не бачила; бій тривав десь за мною, відчуваючись лише віддаленим гомоном: крики, моторошне бряжчання ходаків, лункий дзенькіт мечів. Він насувався все ближче й ближче. Я відчувала, як до мене притиснулася Касина спина; вона перетворювала себе на останній щит. У флаконі, який вона тримала, бадьоро та голодно, майже втішно, співало вогнесерце, сподіваючись на звільнення, сподіваючись зжерти нас усіх.

Я тримала діяння якомога довше, поки Драконів голос не затремтів, а тоді я знову розплющила очі. Кора залізла йому на шию, на щоку. Вона затулила йому рота, повзла довкола його ока. Він один раз стиснув мені руку, а тоді я вилила силу крізь нього напівсформованим каналом до зажерливого дерева.

Він напружився, очі в нього збільшилися та перестали щось бачити. Його рука вчепилась у мою в мовчазному стражданні. Потім кора на його вустах висохла, злущуючись, наче скинута шкіра якоїсь страхітливої змії, а він кричав уголос. Я вчепилась у його руку обома руками, закусивши губу від болю його жорстокої хватки, доки він кричав, дерево довкола нього чорніло та вигоряло, а листя над нами починало тріщати полум’ям. Воно падало жалючим попелом, відчувався жахливий сморід плодів, які пеклися та перетворювалися на рідину. Сік стікав гілками, а зі стовбурів і кори виривалася гарячими, аж киплячими краплями живиця.

Коріння запалало швидко, наче добре висушений хмиз — стільки води ми з нього витягли. Кора розхитувалася та відділялася великими смугами. Кася схопила Дракона за руку та випручала його безвільне тіло з дерева, вкрите пухирями та обпалене. Я допомогла їй відтягнути його крізь дим, який збирався, а тоді вона повернулася та знову кинулася крізь імлу. Я ледь розгледіла, що вона хапається за шмат кори та відтягує його товстим пластом; вона рубонула по дереву мечем і смикнула його, а тоді з боків відламалося ще більше деревини. Я поклала Дракона й кинулася їй на допомогу; дерево було надто гаряче на дотик, але я все одно поклала на нього руки та, пошукавши навпомацки якусь мить, бовкнула:

— Ілмейон! — «Виходь, виходь», — ніби я — Баба-­Яга, яка викликає кролика з нірки на обід.

Кася рубонула по ньому знову, а тоді дерево розкололося, тріснувши, і я побачила крізь нього зовсім невиразне жіноче обличчя, пильний погляд синього ока. Кася потягнулася до країв пробитої шпарини та почала відтягувати ще дерево, відламуючи його, і раптом королева почала випадати, безвільно зігнувшись усім тілом уперед із пустоти у деревині та залишивши по собі жіночий силует; шматки висушеної тканини відпадали від її тіла й загорялися, доки вона випадала з пробитого отвору. Вона зупинилася, повиснувши: у неї ніяк не звільнялася голова, яку тримала сітка із золотого волосся, неймовірно довгого та врослого у деревину довкола неї. Кася рубонула мечем крізь цю хмару, і королева звільнилася та впала нам на руки.

Вона була важка та безвільна, мов колода. Нас огорнув дим і вогонь, а над нами стогнали та борсалися гілки: дерево обернулося на вогняний стовп. Вогнесерце у своєму флаконі гомоніло так голосно, що мені здавалося, наче я чую його власними вухами, йому наче не терпілося ви­йти й долучитися до полум’я.

Ми непевно пройшли вперед; при цьому Кася практично тягнула на собі нас трьох — мене, королеву Ганну та Дракона. Ми випали на галявину з-під гілок. Із бійців залишилися тільки Сокіл і принц Марек, які билися пліч-о-­пліч із лютим умінням; Мареків меч осяяло те ж саме біле полум’я, яке тримав Сокіл. Наблизилися, скупчившись, останні четверо ходаків. Вони раптово напали; Сокіл відігнав їх, крутнувши вогняним бичем, а Марек обрав одного та вискочив на нього крізь полум’я. Він схопив його за шию однією рукою в залізній рукавиці та затиснув тіло чобітьми, підігнувши одну свою ногу під одну з передніх кінцівок істоти. Принц із силою ввігнав меч між основою шиї й тулубом і крутнувся, майже точно повторивши рух, яким відривають гілочку від живої гілки, і довга голова ходака з тріском репнула.

Він кинув його тіло, яке смикалось, а тоді пірнув назад крізь кільце вогню, що згасало, перш ніж на нього змогли насунутись інші ходаки. На землі точнісінько так само розтягнулися ще четверо мертвих ходаків — отже, він знайшов спосіб їх убивати. Але ходаки наприкінець мало його не спіймали, а принц ледь тримався на ногах від утоми. Він уже відкинув шолом. Нахилив голову та, задихаючись, потер накидкою спітніле чоло. Сокіл також осідав поруч із ним. Хоча його губи жодного разу не припинили ворушитися, сріблясте полум’я довкола його рук горіло слабко; білий плащ лежав відкинутий у багнюці, димлячи там, де на нього падало охоплене вогнем листя. Троє ходаків відступили, готуючись до чергової стрімкої атаки; він підвівся.

— Нєшко, — промовила Кася, вивівши мене зі стану тупого споглядання, і я непевно пройшла вперед, відкривши рота. Вийшов лише нерівний хрип, згрубілий від диму. Я ледь-ледь спробувала вдихнути ще раз і спромоглася прошепотіти: «Фулмедеш», — або принаймні щось достатньо схоже на це слово, щоб оформити свої чари, водночас упавши вперед і поклавши руки на землю. Земля тріснула уздовж лінії, що відходила від мене, розкрившись під ходаками. Коли вони, борсаючись, упали в неї, Сокіл метнув полум’я у розколину, і вона зімкнулася довкола них.

Марек повернувся, а тоді раптом побіг до мене, поки я сяк-так підводилася. Він ковзнув у багнюку п’ятами вперед і збив мене з ніг. Сріблястий богомол ударив із палаючої хмари серцедерева, шукаючи якоїсь помсти наостанок; його крила палали й тріщали від вогню. Я пильно подивилась у його золоті нелюдські очі; його жахливі пазурі відійшли назад для чергового випаду. Марек лежав пластом на землі під його черевом. Він поставив меч навпроти шва на панцирі та вибив з-під нього ногу, одну з усього трьох, які лишилися. Він упав, насадившись на зброю, коли принц піднявся; богомол дико борсався, перекинувшись, і принц зіпхнув його з меча одним ударом наостанок, долучивши його до розлюченого полум’я серцедерева. Богомол перестав ворушитися.

Марек повернувся та зіп’яв мене на ноги. Ноги в мене трусилися, усе тіло тремтіло. Я не могла втриматися на ногах прямо. Оповідки про війну, пісні про битви завжди викликали в мене сумнів: нечасті бійки між хлопцями на сільському майдані завжди закінчувалися багнюкою, роз’юшеними носами та дряпанням, шмарклями і сльозами, там не було нічого елегантного чи славного, і я не розуміла, як це можна покращити, додавши до цієї суміші мечі та смерть. Але я й уявити собі не могла, наскільки це жахливо.

Сокіл непевно йшов до іншого чоловіка, який лежав скоцюрблений у багні. У нього на поясі був флакон якогось еліксиру; він влив у його рот трішки рідини й допоміг звестися. Разом вони підійшли до третього, у якого лишилася тільки одна рука; він припік куксу вогнем і ліг на землю в запамороченні, спрямувавши погляд угору. Зосталося двоє вояків із тридцяти.

Принц Марек не видавався враженим. Він знову не­уважно витер чоло рукою, розмазавши по обличчю ще більше сажі. Він уже майже перевів дух; його груди підіймались і опускались, але з легкістю, не тими натужними рухами, які ледве виходили в мене, і він при цьому легко тягнув мене із собою, від полум’я до прохолоднішого прихистку дерев за краєм галявини. Він зі мною не говорив. Я не знаю, чи впізнав він мене взагалі — очі в нього були наполовину затуманені. До нас долучилася Кася, яка закинула собі на плечі Дракона; вона напрочуд легко стояла під його мертвою вагою.

Марек кліпнув ще кілька разів, тим часом як Сокіл зібрав двох вояків і повів до нас, а тоді він наче знову помітив багаття з дерева, що розросталося, та падіння почорнілих гілок. Він сильніше, до болю та синців, схопив мене за руку; його рукавиця вп’ялася мені у плоть, коли я спробувала її пересунути. Він повернувся до мене та струснув мене; його очі збільшилися від люті та жаху.

— Що ти наробила? — рикнув він мені грубим від диму голосом, а тоді раптом зовсім завмер.

Королева нерухомо стояла перед нами в золотому світлі охопленого вогнем дерева. Вона стояла статуєю там, де її зіп’яла на ноги Кася, а руки в неї звисали з боків. Її підрізане волосся було таким само жовтим, як і в Марека, тонким і вишуканим; воно хмаринкою плив­ло в неї над головою. Він витріщився на неї з роззявленим, наче дзьоб у голодного птаха, ротом. Принц від­пустив мене та простягнув руку.

— Не торкайтесь її! — різко промовив Сокіл огрубілим від диму голосом. — Беріть ланцюги.

Марек зупинився. Він не зводив із неї очей. На якусь мить я вирішила, що він не послухає; тоді він повернувся й подибав розореним полем бою до трупа свого коня. Ланцюги, якими Сокіл спутав Касю, оглядаючи її, були загорнуті у тканину в задній частині його сідла. Марек стягнув їх униз і приніс до нас. Сокіл забрав у нього ярмо разом із тканиною та обережно, сторожко, наче наближаючись до скаженого пса, пішов до королеви.

Вона й не ворухнулася, не змигнула оком; вона ніби не бачила його взагалі. Він усе одно завагався, а тоді знову наклав на себе захисне заклинання, після чого одним швидким рухом поклав їй на шию ярмо та відступив. Вона досі не рухалася. Він простягнув руку знову, досі не позбувшись тканини, та один за одним заклацнув у неї на зап’ястках наручники; далі накинув їй на плечі тканину.