Розділ 13

— Він у повітці. Ми поставили його у… я вирішила звільнити кімнату, ми не хотіли… я не хотіла заподіяти нічого лихого…

Їй не треба було пояснювати, чому вона не захотіла щоночі бачити те змучене обличчя у себе вдома.

— Усе гаразд, — сказала я. — Кристино, Єжи, можливо… те, що ми можемо спробувати, можливо, не… це спрацює. Але він може від цього померти.

Її руки трималися за бильце колиски, але вона лише злегка кивнула. Мені подумалося, що на той час він уже зник з її свідомості — неначе він був у бою, який програли, а вона хіба чекала, коли почує останнє слово.

Ми вийшли назовні. Підняли голови семеро поросяток, які рилися, та їхня черевата мати, байдужо обнюхуючи наших коней із нещодавно побудованого загону збоку від будинку; дерево в паркані досі було блідо-брунатне та не зачеплене погодою. Ми об’їхали його та вервечкою спустилися вузькою доріжкою між дерев, уже майже зарослою, до невеличкої сірої повітки. Вона стояла у високій траві, повній завзятих сіянців, що пнулися догори; у солом’яній стрісі, там, де солому розібрали на гнізда птахи, було кілька нерівних дірок, а поперек дверей іржавів у своїх гаках засув. Повітка здавалася давно покинутим місцем.

— Відчини її, Міхале, — промовив капітан варти, й один із солдатів плавно спішився та важко побрів уперед крізь траву. Він був молодим чоловіком, мав темне волосся, довге та пряме, як і в більшості вояків, так само мав довгі вуса, що звисали, і бороду, заплетену в коси; усі вони скидалися на картинки в Драконових історичних книжках про давні часи, про заснування Польні. Він був сильний, як молодий дубок, високий і кремезний навіть на тлі інших вояків; він висунув засув однією рукою, відчинив обидві половини дверей, злегка пхнувши, та впустив у повітку денне сонячне світло.

Потім він кинувся назад зі здавленим звуком без слів у горлі, потягнувшись рукою до меча, і мало не спіткнувся об власні ноги, задкуючи. Єжи був притулений до зад­ньої стіни, а світло сяяло просто на його спотворене вискалом обличчя. Очі статуї дивилися просто на нас.

— Яка жахлива гримаса, — сказав принц Марек зневажливо. — Гаразд, Яноше, — додав він, звертаючись до очільника своєї варти, зісковзнувши з коня. — Веди людей і коней на громадські землі та знайди їм якесь накриття. Гадаю, тварини не терпітимуть спокійно купу чарів і виття.

— Так, ваша високосте, — відповів Янош і смикнув головою в бік свого заступника.

Вояки були так само раді втекти від цього, як і коні. Вони взяли й наших коней і завзято пішли; кілька з них скоса поглянули крізь двері хижки. Міхал на моїх очах озирнувся за зігнуті плечі кілька разів; з його обличчя зник густий рум’янець.

Жоден із них насправді не розумів нічого про Пущу. Це не були люди з долини — як я казала, Драконові не потрібно було збирати військового підрозділу, аби відправляти до королівської армії, — і вони також не походили з ближніх земель. Вони носили щити, позначені гербом із лицарем на коні, тож усі вони були з північних провінцій довкола Таракая, звідки була родом королева Ганна. Чари вони собі уявляли як удар блискавки на полі бою, смертельний і чистий. Вони не знали, назустріч чому їдуть.

— Зачекайте, — сказав Дракон, перш ніж Янош повернув коня, щоб піти за всіма іншими. — Доки ви тут, купіть два мішки солі та розділіть її на невеличкі мішечки, по одному на людину; потім роздобудьте шарфи, щоб закрити їм усім роти й носи, та купіть усі сокири, які вам зможуть віддати, — він глянув на принца. — Вільного часу не буде. Якщо це взагалі спрацює, то максимум, що ми отримаємо — день, щонайбільше два, доки Пуща оклигуватиме від удару.

Принц Марек кивнув Яношеві, підтверджуючи накази.

— Подбай про те, щоб усі трохи відпочили, якщо зможуть, — сказав він. — Ми поїдемо просто до Пущі, щойно впораємося тут.

— І моліться, щоб королева не була глибоко всередині, — сухо додав Дракон; Янош швидко глянув на нього, а тоді знову на принца, та Марек лише ляснув Яношевого коня по боці й відвернувся, ніби відпускаючи. Янош пішов вузькою стежкою геть за іншими бійцями та зник із поля зору.

Ми залишилися самі, уп’ятьох, просто всередині повітки. Крізь сонячне світло пропливали порошинки, стояв теплий солодкий запах сіна, але під ним ховався ледь помітний задушливий присмак гнилого листя. Я бачила, що у стіні збоку зяє діра з нерівними краями: туди проник­ли вовки, не для того, щоб з’їсти худобу, а щоб покусати та заразити її. Я охопила себе руками. Вечоріло; ми поїхали долиною навпростець до Дверніка ще до світанку, зупиняючись лише для того, щоб дати коням відпочити. Вітер проходив у двері та холодом обвівав мені шию. Сонце виблискувало помаранчевим світлом на обличчі Єжи, на його вирячених незрячих кам’яних очах. Я згадала, як це холодно та спокійно — бути каменем; замислилася, чи бачить нас Єжи своїм нерухомим поглядом, а чи Пуща замкнула його у темряві.

Дракон поглянув на Сокола й насмішкувато широко змахнув рукою в бік Єжи.

— Можливо, захочеш надати якусь допомогу?

Сокіл злегка вклонився йому, посміхаючись, і встав перед статуєю з піднятими руками. Слова, що мали зняти заклинання скам’яніння, дзвінко злетіли з його язика, прекрасно вимовлені, а поки він говорив, пальці Єжи зігнулися, смикнувшись: із них виходив камінь. Застиглі клешні його рук і досі були витягнуті обабіч нього, а ланцюги, що, іржавіючи, звисали з його зап’ястків, були прибиті до стіни цвяхами. Він почав рухатись, і металеві ланки заскрипіли. Сокіл трохи позадкував, досі посміхаючись, коли камінь повільно зійшов з Єжиного тімені, а його очі почали закочуватися й метатися з боку в бік. Звільнились його вуста, і з нього хрипко вийшов пронизливий, ледве чутний смішок; потім камінь звільнив його легені, і з Соколового обличчя зникла посмішка, а смішок тим часом безупинно підвищувався до вереску.

Кася незграбно ворухнулася, і я схопила її за руку. Вона стояла біля мене, згадуючи, сама схожа на статую, заклякла. Єжи вив, сміявся та вив, знову й знову, ніби намагався надолужити все виття, замкнене всередині його кам’яних грудей. Він вив, доки йому не перехопило дух, а тоді підняв голову та вишкірився на нас усіх своїми почорнілими та гнилими зубами; на шкірі в нього досі були зелені плями. Принц Марек пильно дивився на нього, міцно тримаючись рукою за меч; Сокіл позадкував від нього.