Розділ 13

— Що він тобі сказав? — запитала я; у мені заворушився гнів, але Кася хитнула головою.

— Він попросив мене йому допомогти, — промовила вона. — Сказав, що завтра поговорить зі мною знову, — вона підняла голову та подивилася на мене. — Нєшко, ти врятувала мене — чи могла б ти врятувати королеву Ганну?

На якусь мить я знов опинилася в Пущі, глибоко під гілками; тягар її ненависті тиснув на мене, а тіні заповзали в мене з кожним вдихом. Зі страху перекрило горлянку. Але я також думала про заклинання «фулмія», що перекочувалося громом у глибині мого черева; про Касине обличчя та ще одне дерево, яке виросло, про обличчя під корою, розм’якле та розмите за двадцять років росту, яке зникало, наче статуя під текучою водою.

Дракон був у своїй бібліотеці, писав і дратувався, а коли я спустилася й поставила йому те ж саме запитання, він роздратувався не менше.

— Постарайся не набратися дурості на додачу до тієї, якою вже відзначаєшся, — сказав він. — Ти й досі нездатна розпізнати пастку? Це Пуща постаралася.

— Гадаєш, Пуща заволоділа… принцом Мареком? — спитала я, замислившись, чи пояснить це ситуацію; чи саме тому він…

— Поки що ні, — відповів Дракон. — Але він здасть самого себе та чаклуна на додачу — розкішна заміна селянській дівчині, а наскільки ж краще було б, якби ти й сама до цього долучилася! Пуща висадить у тобі та Солі серцедерева й поглине долину за тиждень. Саме тому Пуща відпустила її.

Та я згадала той шалений опір.

— Вона її не відпустила! — сказала я. — Вона не дала мені її забрати…

— Слушно, — відповів він. — Пуща, можливо, зробила все, що могла, аби зберегти серцедерево, так само, як зробив би генерал, аби зберегти твердиню. Та щойно дерево було втрачено — а воно, безперечно, уже зайшло надто далеко, незалежно від того, виживе дівчина чи помре, — вона, звісно, спробувала б знайти спосіб повернути цю втрату на добре.

Ми сперечалися про це так і сяк. Не можна сказати, ніби я вважала його неправим; таке безумство, перетворення любові на зброю, видавалося цілком у дусі Пущі. Але це не означало, гадала я, що скористатися цією можливістю не варто. Звільнення королеви може покласти край війні з Росьєю, може зміцнити обидві країни, а якщо ми при цьому знищимо ще одне серцедерево, може стати нагодою надовго зламати потугу Пущі.

— Так, — сказав він, — а якщо тільки десяток янголів раптово спуститься згори та знищить усю Пущу вогненними мечами, ситуація також неймовірно поліпшиться.

Я роздратовано пирхнула й пішла по велику облікову книгу; гупнула нею по столу між нами й розгорнула її на останніх сторінках, повних записів, внесених його обережним вузьким почерком, а тоді поклала на неї руки.

— Хоч що ти можеш зробити, вона перемагала, чи не так? — його холодне мовчання було достатньою відповіддю. — Ми не можемо чекати. Ми не можемо тримати цю таємницю під замком у вежі, чекаючи, коли будемо остаточно готові. Якщо Пуща намагається завдати удару, ми маємо завдати удару у відповідь, і швидко.

— Між прагненням досконалості та непоправним поспіхом є чимала відстань, — сказав він. — Насправді ти маєш на увазі, що чула надто багато заборонених балад про сумну загублену королеву та вбитого горем короля, і ти гадаєш, ніби живеш в одній з них, маючи можливість стати її героєм. Що, на твою думку, взагалі від неї залишиться після того, як її двадцять років точило серцедерево?

— Більше, ніж залишиться після двадцяти одного року! — розлютилась я на нього у відповідь.

— А якщо її залишилося достатньо, аби зрозуміти, що її дитя запроторюють у дерево разом з нею? — безжально спитав він, і я замовкла, нажахана цією думкою.

— Це моя проблема, а не твоя, — сказав принц Марек. Ми обоє підхопилися з-за столу; він стояв у дверях, мовчки, босий і в нічній сорочці. Він подивився на мене, і я побачила, як руйнується заклинання фальшивого спогаду; він згадав мене, і я раптом теж згадала, як змінилось його обличчя, коли я скористалася перед ним чарами, його голос, коли він сказав: «Ти відьма». Він увесь цей час шукав людину, яка йому допоможе.

— Ти це зробила, чи не так? — звернувся він до мене, виблискуючи очима. — Я мав знати, що цей висушений старий змій ніколи й носа не висунув би, навіть заради такої чудової роботи. Це ти звільнила ту дівчину.

— Ми… — забелькотіла я, кинувши розпачливий погляд на Дракона, але Марек пирхнув.