Розділ 8

— Можна написати їй листа? — запитала Кася.

— Ні, — відмовив Дракон, і я накинулася на нього.

— Ми можемо дати їй огризок олівця та трохи паперу! — гнівно сказала я. — Це не так і багато.

Його обличчя було холодним.

— Ти не настільки дурна, — сказав він мені. — Гадаєш, що вона провела добу похованою в серцедереві та вийшла, говорячи до тебе, як зазвичай?

Я мовчки перестрашено зупинилась. На губах у мене зависло заклинання Яги для знаходження гнилі. Я відкрила рота, щоб його вимовити, але це була Кася. Це була моя рідна Кася, яку я знала краще, ніж будь-хто на світі. Я подивилася на неї, а вона подивилася на мене у відповідь, нещасна й налякана, але не стала ні ридати, ні зіщулюватися зі страху. Це була вона.

— Її засунули в дерево, — сказала я. — Її зберегли для цього, а я її витягнула, перш ніж воно заволоділо…

— Ні, — рішучо промовив він, і я зло на нього глянула та знову повернулася до неї. Вона все одно усміхнулася мені вимученою відважною усмішкою.

— Усе гаразд, Нєшко, — мовила вона. — Поки з мамою все гаразд. Що… — вона сковтнула. — Що зі мною станеться?

Я не знала, як їй відповісти.

— Я знайду спосіб тебе очистити, — пообіцяла я майже у відчаї та не стала дивитися на Дракона. — Я знайду таке заклинання, щоб із тобою точно було все гаразд… — але це були всього лише слова. Я не знала, як узагалі могла довести Драконові, що Кася в порядку. Він просто не хотів, щоб його переконували. А якщо мені не вдасться якось його переконати, він за потреби триматиме Касю тут до її скону, поховану разом із цим стародавнім королем без промінчика сонячного світла — без можливості побачити когось із тих, кого вона любить, узагалі без жодної можливості пожити. Він був для Касі такою ж небезпекою, як і Пуща: він зовсім не хотів, щоб я її рятувала.

І навіть до цього мені в раптовому припливі жовчі подумалося, що він має на меті вкрасти її для себе — він має на меті забрати її так само, як мала на меті Пуща, зжерти її по-своєму. Йому й раніше було байдуже, що він позбавляє коріння її життя, роблячи її полонянкою у вежі, щоб вона лише служила йому, — чого б йому було не байдуже зараз, чого б він узагалі став ризикувати, випустивши її?

Він стояв за кілька кроків позаду мене, далі від вогню та від Касі. Його обличчя було закритим, не виказувало нічого, а його тонкі вуста міцно стиснулись. Відвівши очі, я спробувала розгладити обличчя та приховати думки. Якби я могла знайти таке заклинання, що дозволило б мені пройти крізь стіну, мені потрібно було б лише знайти спосіб не привернути його уваги. Я могла спробувати накласти на нього сонне закляття або ж могла вкинути йому щось у чашку на обід: «Полин, заварений із тисовими ягодами, варити сік до густини пасти, влити три краплі крові та проказати замовляння, і так утвориться швидкодійна отрута без смаку…»

До мого носа раптово повернувся різкий гострий запах підпалених соснових голок, і думка набула дивного гіркого присмаку, який підкреслив, наскільки це неправильно. Вражена, я відсахнулася від цього та, тремтячи, відступила на крок від лінії вогню. З другого боку Кася чекала, доки я заговорю, — з рішучим обличчям, з ясними очима, сповнена довіри, любові та вдячності, а ще було в ній трохи страху і хвилювання, проте це були лише звичайні людські почуття. Я глянула на неї, а вона тривожно глянула на мене у відповідь, залишаючись собою. Та я не могла говорити. Запах сосни й досі був у мене в роті, а очі щипало від диму.

— Нєшко, — промовила Кася непевним від дедалі більшого страху голосом. Я не сказала нічого. Вона пильно дивилася на мене з-за лінії вогню, а її обличчя крізь димку здавалося спершу усміхненим, а потім — нещасним; її вуста, тремтячи, переходили з однієї форми в іншу, приміряючи… приміряючи різні вирази обличчя. Я відступила ще на крок, і стало ще гірше. Її голова схилилася набік, а очі зосередилися на моєму обличчі, трохи розширившись. Вона перенесла вагу, змінивши позу.

— Нєшко, — сказала вона, уже, здавалося, не злякано, а тільки впевнено та тепло, — усе гаразд. Я знаю, що ти мені допоможеш.

Дракон поруч зі мною мовчав. Я судомно вдихнула. Я все одно нічого не говорила. Моя горлянка була закрита. Я спромоглася прошепотіти:

— Айшимад.

У повітрі між нами піднявся різкий гіркий запах.

— Будь ласка, — промовила до мене Кася. Її голос раптово урвався через ридання, наче в акторки у п’єсі, що переходить від одного акту до іншого. Вона підняла руки до мене, трохи підійшла до вогню, нахилившись тілом. Вона підійшла трохи заблизько. Запах посильнішав — наче то палав листяний ліс, повний живиці.