Розділ 8

— З усіх надзвичайних дурниць, до яких ти коли-небудь вдавалася на моїх очах… — забурчав він до мене.

— Ви могли б мені сказати! — скрикнула я, обхопивши тіло руками й досі тремтячи від пережитого жаху. — Усе інше я вистояла, я й це могла б вистояти…

— Не змогла б, якби була заражена, — рішучо промовив він, урвавши мене. — Якби ти була сильно одержима, ти спробувала б від цього ухилитись, якби я тобі сказав.

— Ви б тоді все одно знали! — сказала я, і він міцно стулив рота в тоненьку риску, а тоді з дивною напруженістю відвернув від мене погляд.

— Так, — коротко сказав він. — Я знав би.

А тоді… мав би мене вбити. Він мав би мене вбити, поки я, можливо, благала б; поки я благала б його та вдавала б із себе незаплямовану — можливо, навіть гадала б, що я така, як це й було. Я замовкла, дихаючи повільно, розмірено та глибоко.

— І я… я чиста? — нарешті спитала я, з жахом чекаючи на відповідь.

— Так, — відповів він. — Від того, останнього заклинання не могла б сховатися жодна зараза. Якби ми зробили це швидше, це б тебе вбило. Тіням довелося б украсти дихання з твоєї крові, щоб вижити.

Я безвільно скоцюрбилася та закрила обличчя. Він звівся на ноги й закоркував флакон. Пробурмотів: «Ванасталем», — ворухнувши руками, та підійшов до мене; накинув охайно згорнутий плащ із важкого оксамиту на шовковій підкладці, темно-зелений і гаптований золотом. Я невиразно поглянула на одежину, підняла очі на нього й лише тоді, коли він із роздратованим, напруженим виразом обличчя відвів від мене погляд, усвідомила, що під моєю шкірою згасають останні сяючі вуглинки, а я й досі гола.

Тоді я різко скочила на ноги, швиденько прикрившись плащем.

— Касю, — завзято промовила я і повернулася до того місця, де під кліткою лежала вона.

Він не сказав нічого. Я розпачливо поглянула на нього знову.

— Піди вдягнися, — нарешті сказав він. — Поспішати немає куди.

Він схопив мене, щойно я увійшла до вежі, — не втратив ані миті.

— Має бути якийсь спосіб, — мовила я. — Мусить бути якийсь спосіб. Її лише щойно взяли — вона не могла пробути у дереві довго.

— Що? — різко перепитав він і став слухати, суплячи брови, як я висловлюю жах від галявини, від дерева. Я спробувала розповісти йому про страхітливу важкість Пущі, яка спостерігала за мною, про відчуття того, що на мене полюють. Усе це я розповідала невиразно — слів ніби не вистачало. Та його обличчя ставало дедалі похмурішим, аж поки я нарешті не закінчила тим останнім ривком у чистий сніг на слабких ногах.

— Тобі невимовно пощастило, — врешті-решт промовив він. — І ти була геть-чисто божевільною, хоча у твоєму випадку це, здається, одне й те саме. Ніхто не заходив у Пущу так глибоко, як ти, і повертався цілим від часів… — він зупинився, і я якось здогадалася, що йшлося про Ягу, хоча він і не вимовив її імені: що Яга увійшла до Пущі та повернулася. Він помітив мій здогад і зло на мене глянув. — А на той час, — крижаним тоном сказав він, — вона мала сто років і вже настільки занурилась у чари, що там, де вона проходила, виростали чорні поганки. І навіть їй не вистачило дурості розпочати велике діяння посеред Пущі, хоча я визнаю, що в цьому випадку тебе врятувало лише воно, — він хитнув головою. — Гадаю, я мав прикути тебе до стіни ланцюгами, щойно та селянка прийшла сюди поридати в тебе на плечі.

— Венса, — сказала я; мій отупілий, виснажений розум зачепився за одне. — Я мушу піти сказати Венсі, — я глянула в бік коридору, але втрутився він.

— Що їй сказати? — запитав він.

— Що Кася жива, — промовила я. — Що вона вибралася з Пущі…