Розділ 8

— Та що їй точно доведеться померти? — грубо сказав він.

Я мимохіть відступила до Касі, вставши між ними та піднявши руки — марно, якби він збирався мене здолати, але він захитав головою.

— Перестань на мене кокошитися, — сказав він, радше стомлений, аніж роздратований; від його тону мої груди стиснув відчай. — Найменше нам потрібна подальша демонстрація того, що ти підеш на будь-яку дурницю заради її порятунку. Можеш підтримувати в ній життя, поки ми можемо її стримувати. Але ще до кінця це здасться тобі милосердям.

Я таки розповіла Венсі, коли вона прокинулася трохи пізніше того ж ранку. Вона з дикими очима стиснула мої руки.

— Дай мені її побачити, — вимогла вона, та Дракон суворо заборонив це.

«Ні, — сказав він. — Можеш мучити себе, якщо хочеш; на більше я не піду. Не давай тій жінці брехливих обіцянок і не дозволяй їй наближатись. Якщо послухаєшся моїх порад і скажеш їй, що дівчина мертва, та даси їй жити далі». Та я підготувалася й розповіла їй правду. Краще, подумала я, знати, що Кася вже не в Пущі, що її муки мають кінець, навіть якщо порятунку немає. Я не знала напевне, чи мала рацію. Венса стогнала, ридала і благала мене; я, якби могла, не послухалася б та відвела її. Але Дракон не довірив мені Касі; він уже забрав її та запроторив десь у камеру глибоко під вежею. Він сказав мені, що не стане показувати мені шлях униз, поки я не вивчу захисне заклинання, щось, що берегтиме мене від зарази Пущі.

Я мала сказати Венсі, що не можу; мені довелося присягатися їй у цьому своїм серцем, знов і знов, аж поки вона мені не повірить.

— Я не знаю, куди він її запроторив, — нарешті закричала я. — Не знаю!

Вона перестала благати й витріщилася на мене, задихаючись і схопившись руками за мої руки. Тоді вона сказала:

— Гидка, заздрісна… ти завжди її ненавиділа, завжди. Ти хотіла, щоб її забрали! Ти й Ґалінда, ви знали, що він її забере, ти знала та раділа, а тепер ти ненавидиш її, бо він натомість забрав тебе…

Вона різко торсала мене, і якусь мить я не могла її зупинити. Чути, як вона говорить це мені, було надто жахливо, наче там, де я шукала чистої води, лилась отрута. Я була геть втомлена, немічна від очищення, а всі сили витратила, витягуючи Касю. Я нарешті випручалася та вибігла з кімнати, не в змозі це витримати, а тоді стала в коридорі, спершись на стіну і плачучи, надто зморена, щоб бодай витерти собі обличчя. За мить Венса зайшла за мною; вона сама ридала.

— Прости мене, — сказала вона. — Нєшко, прости мене. Я ненавмисно. Ненавмисно.

Я знала, що вона сказала це ненавмисно, та це водночас трохи було правдою, хай і перекрученою. Це змусило мене згадати власне таємне почуття провини, свій крик: «Чому ви замість мене не забрали Касі?» Ми, моя мати і я, раділи ці всі роки, думаючи, що мене не заберуть, і я була нещасною після цього, хоча ніколи не ненавиділа за це Касю.

Коли Дракон спровадив Венсу додому, я не шкодувала. Я навіть не дуже сперечалася, коли він відмовився від спроби навчити мене захисного заклинання того ж дня.

— Спробуй не бути такою дурепою, щоб не мати можливості цьому зарадити, — рикнув він. — Ти потребуєш відпочинку, а якщо ні, то я вже точно його потребую після, безперечно, болісного процесу вбивання тобі в голову необхідних засобів захисту. Поспішати не треба. Ніщо не зміниться.

— Та якщо Кася заражена, як була заражена я… — почала я і зупинилася: він хитав головою.

— Кілька тіней прослизнули між твоїми зубами; вони не змогли заволодіти тобою, бо ти була очищена одразу, — сказав він. — Тут усе геть інакше, це навіть не якесь третьорозрядне зараження, як у того безталанного хлопа, який пас корів і якого ти з доброго дива перетворила на камінь. Чи розумієш ти, що дерево, яке ти побачила, — одне з серцедерев Пущі? Там, де вони пускають корені, розширюються її кордони, їхніми плодами живляться ходаки. Пуща так оволоділа нею, що більше й не можна. Піди поспи. Кілька годин не змінять її становища, а тобі це, можливо, не дасть утнути якусь нову дурницю.

Я була надто стомлена, і я знала це, хоча й не бажала цього та відчувала, як у животі в мене крутить від відповіді. Я відклала її на потім. Але якби я взагалі дослухалася до нього та до його обачності, Кася й досі була б усередині серцедерева, перетворюючись на його поживу та гниючи; якби я проковтнула все, що він казав мені про чари, я б і досі наспівувала примови до виснаження. Він сам сказав мені, що ще нікого не витягали із серцедерева, ще ніхто з Пущі не вийшов — але це зробила Яга, а тепер зробила і я. Можливо, він помилявся; він помилявся щодо Касі. Він помилявся.

Я прокинулася до світанку. У книзі Яги я знайшла заклинання «щоб винюхати гниль», простий наспів, «Аїш аїш аїшимад», — і я пройшлася ним кухнями, вишукавши місце, де ззаду бочки росла цвіль, пляму пойнятого гниттям будівельного розчину у стінах, подушені яблука та одну зіпсуту капустину, яка закотилася під полицю з пляшками вина. Коли сонячне світло нарешті осяяло сходи, я піднялася до бібліотеки та почала гучно скидати з полиць книжки, доки не з’явився він, зі стомленими очима та дратівливий. Він не вилаяв мене — лише поглянув, насупившись, а тоді відвернувся, не промовивши жодного слова. Мені було б легше, якби він закричав.

Але він узяв невеличкий золотий ключик і відімкнув зачинену шафку з чорного дерева на віддаленому боці кімнати. Я вгледілася в неї; у ній була стійка з безліччю тоненьких пласких скелець, між якими були затиснуті шматки пергаменту. Він витягнув один з них.